Від туману язик болить
від туману немає рук
і у вузол стискає кліть
монотонний нечутний звук
Скільки тліє в тумані тіл
стільки тліє в тумані слів
і невидний росте Ітиль
до розжарених жал жалів
У туманному лісі зблиск
у туманному місті дзвін
то мисливець жене на спис
свою довгу осінню тінь
Із туману у тиглі сіль
із туману у серці сни
за вікном соляним Ітиль
наче цілий світ затісний
так шкодуєш за тим що лежить на дні
так чекають слова непромовлені тут
і тепер на собі ти відчуй їх гніт
бо вони спалахнуть мов трут
сходить шкіра і кості у ніч в’язку
і у річищі слова бреде язик
по коліна в мовчанні у тім піску
що його ти лишати звик
і самотній на вежі помре дзвонар
упокій його руки у домі мир
хай огорне луна останній його удар
і довкіл поросте пустир
що шкодуєш і звеш мов не втратив сам
на коліно пристань одно
і ламай горизонт і молися не тим богам
і спускайся на дно
Кожен Місяць стікає з небес у склянку,
розриваючи хмари, наче прозорий папір,
і здіймається високо над небесами
несамовитий гарячий крик — горлають
нічні птахи, що літають районами
коло цвинтаря.
Парад відображень рухається повільно,
хилитаючись викривлюючись, наче
таємний сигнал, і пес страху женеться
за тінню нічного птаха.
І тінь пса женеться за псом.
Драглистий невидимий етер перетворюється
на сірий сніг, ніч довкола якого пахне
свіжою друкарською фарбою, і тінь
від нього накриває схемою наших пересувань
парк поблизу цвинтаря,
як ми затуляємо одне одному очі, вітаючись —
руками, губами,
і доки ми говоримо, сміючись, слова
одне одному —
пес страху женеться за тінню нічного птаха,
а його тінь стелиться за нами,
нашими рухами зачарована.
К.К.
Книга за книгою —
дівчинка швидко росте
пахне зім’ята мов м’ята купуюра в руці
трохи схиливши голову уперед,
дівчинка прудко біжить
в магазин.
Мліють і марять високо
стоси нечитаних книг —
спини натруджені, пещені білі листи —
дівчинка спить, скулившись з книгою у руках
крісло старе охоче приймає
дівочу плоть.
Острів тужавіє,
камінь гладенький, мов шмат
царства в затоці, де пріє застояний друк —
промінь, мов лицаря меч, протинає
пружну поверхню облич,
бризкає зойку розпачливий
сік навсібіч,
але дівчинка спить.
Скільки дверей, скільки
буквених клямок на них!
Скільки буремних думок,
скільки спокус і свобод!
Входить у дівчинки тіло з подихом
дух — і розчепірює пальці,
що геть затекли.
Очі розплющуйте, блазні,
прислужці машин —
рухайте важелів мідь,
тисніть на клямок мосяж!
Дух у подобі дівчати танцює на білім горбі —
хто там, під цим курганом зі сторінок?
Кружать довкола пагорбу трактори,
кружать, ревуть, віщують зливу страшну —
коли рука здіймає у небо мовчання подібних заток,
аби жбурнути їх на голови тих,
що бездушно сплять.
Лікар лікує, а вбивця вбиває тим самим ножем,
очі Оккама розтято, з них витікають снів страхи.
Доки у місті малому кришиться кірха стара,
дівчина — книга за книгою — швидко росте.
Луною Місяця горить ліхтар самотній,
І зачаїлась тінь, мов той хижак.
Плазують і стрибають земноводні —
Оркестр, що грає музику навспак.
Тут ухає болото тарілками.
Над плесом сович басом заповзявсь.
Обидвома хизуючись полами
Транслює небо партитури в’язь.
Хор комарів нам голосів наточить.
І комиша п’янку віолончель
Для нас одних, лише цієї ночі
До рук увізьме сам маестро Лель.
Хай диригент-будяк хитнеться лиш на вітрі —
Зірветься тінь під акомпанемент
Музик, що лишать роси на пюпітрі
Під сяйвом зір і маревом планет.
О.Щ.
Не відпускає трем до світання, можеш не вірити,
книг сторінки ріжуть нам пальці —
хлопець біжить відкривати кватирку,
в диму ховати золоті рибки,
на склі залишати щоки відбитки.
І сірники, наче тіла тубільців —
Ти малюєш відхід мовчанням,
словами намацуєш двері,
повертаєш ключа в долоні,
тільки щоби тобі повірили:
очі уповні, очі скресають,
і розливаються, і ледве стримуєш
трем,
щоби не крикнути, і сходами —
вниз,
там двері під′їзду
відчинено в запах бузку.
Дівчина, що стоїть коло вікна,
сусідка, яка вигулює пса,
квіти, які ще треба полити,
слова, які треба написати на аркушику,
а потім його спалити —
у кого були сірники? —
і попіл витрусити в чашку з кавою,
а чашку з попелом перекинути,
і перекинутись, і перетворитись,
і мати привід залишитись,
коли всі, зрештою, підуть,
жодним чином не повіривши дівчині,
що стоїть тепер сама коло вікна і глибоко дихає.
Дівчина, що перестрибує рейки трамвайні,
що складає гадання з листів печальних,
і зеленою кров’ю провесни
барвить стіни свої вечірні.
Трем струни триває до ранку, дівчино.
Ріки з дощів п′ють, не спиняючись,
і лискучі тіла машин під Місяцем, наче равлики,
сплять, доки ти віриш коло вікна
у напис на попелі.
Піднімається запах солодкий з голів,
Наче голови — мед, наче очі — бурштин.
Крізь розкриті обійми забутих полів
Проростає полин.
На розбиті коліна цілунки кладеш
Наче вітер, що трави схиляє до ніг.
Осипається порох дороги з одеж
На розбризканий сік.
Пил і втома на смак, як вечірній полин.
Де яруга, де вир, де твоя течія?
Ти лягаєш у тіні від дерева плин —
І дорога твоя.
Літо. І спека. І вечір. І вишні.
Клей із гілок ми зривали губами
Тихо, і стрімко, і пристрасно. Ніжно.
Рани течуть. Тектонічні розлами.
Пахнуть газети. Буде багаття.
Стане вугілля розпеченим скарбом.
Птаство, поснуле у гніздах, і гаддя
Снитимуть нами, гублячи барви.
Сни розчиняються, мчать листоноші,
Грають весілля комахи і трави.
Плечі згоріли в Золотоноші.
Запах піску заступив запах кави.
Високо в гіллі грають музики,
Рвуться на звуках хмари і спазми.
Дихати глибоко. Небо велике.
Густо на листя падають пасма
Весна запахне портвейном,
запахне старим портфелем,
весна запахне пеналом,
і ручками, що течуть.
Вона наповнить подвір’я
по вінця п’янким повітрям,
і в кожне вікно буде видно
короткий до річки путь.
Дерева сором’язливі
чекають дощів гарячих,
немов дівчата, безлисті,
гарячих чекають губів.
А вітер іще не второпав,
що завтра уже субота,
і все планує роботу —
зривати чуби з голів.
Знімаймо кусючі светри!
Шукаймо футбольні гетри!
Оркестр муніципальний
сьогодні грає для нас!
Дзвенять хай блискучі труби,
Робочі й спортивні клуби —
шикуйтеся! Бо у річку
усім нам стрибати час.
Ніч зашепоче холодні рани,
як заплітатимеш сиві їй коси,
піде від тебе рано-порану,
випростана і простоволоса.
Місяць, не більше, триватиме ніч ця,
Місяць труситиме біле насіння.
Зріз не тримає часу, тільки кільця:
точки початку відлуння відтиння.
Ріжеш, в копиці складаєш закляття,
в’яжеш, докупи плетеш іменами.
Хмарно під Місяцем, мовби латаття
знати не хоче, що буде з нами.
