Я розумію, що не дуже це й правильно — вимучувати з себе, вигадувати якісь більш-менш розгорнуті коментарі, коли нічого такого писати не хочеться. Хочеться сказати коротко: «Читайте».
Ну, але самим лиш закликом усе одно не відбудешся, тож — кілька слів про те, чому ж книга гарна і читати її варто.
Передусім — і це було вихідною точкою для позитивного відгуку ще до самого читання — це великий роман, суто за обсягом. У книговиданні (яке таки формує валову письменницьку пропозицію) нашої Батьківщини і близьких сусідів сформувалася така, досить зручна, традиція: видавати повісті як романи. І перекладати подібні романи. Ясно, що жанр не стоїть на місці, але романи на 600 сторінок нікуди не зникли зі світового літературного процесу. А на поличках наших книгарень можна уздріти хіба нові твори фантастів такого обсягу — фанати придбають.
Хронологія «Білих Зубів» охоплює проміжок від останнього року Другої Світової до міленіуму: так і хочеться назвати роман — сагою.
Відповідь на традиційне запитання «про що книга?» буде так само традиційною: про людей. Про мешканців Лондона. Білих, чорних, та інших — інших кольорів і відтінків, які, втім, проходять через спільні історії, проживають їх занурюються, щоби ніколи не випірнути – і авторка говорить нам: це нормально, а ми — віримо. Правда ж, може так статися, що білий одружиться на чорній, а той, хто бачив індійське кіно, жодним чином не здивується народженню близнюків, а потім уже — тому, що вони розлучаться, долучившись до звичної в цьому випадку гри «знайди 10 відмінностей». І хтось їх знаходить, а хтось ні.
Книга, написана тоді, коли повчання вважаються дурним тоном, і справді, нічому не вчить: в ній відсутній пафос високого штилю, немає закликів до руху в якомусь напрямку чи великої трагедії. Точніше, варто прибрати слово «великий», як з’ясується, що все є: і трагедії, і рухи, просто вони розказані ніби «як є», без виразного бажання автора уточнити, що саме ми маємо відчути, коли слухаємо історію про те, як кольорові дітки несуть яблука ветерану-расисту на День Подяки.
Одна з тих рис книги, які спочатку дратують, а потім затягують — надзвичайна деталізованість історії. Як розмова персонажів Умберто Еко триває, доки ті спускаються храмовими сходами, так і Зеді Сміт змушує нас поглинати щовечірню картоплю з бобами у закладі, куди приходять невдахи життєвих перегонів.
А «вдах» у романі немає. Улюбленці долі — є, але доля надто нагадує нашу власну (а не те, чого би нам хотілося), і любить своїх персонажів специфічним чином.
Те, що так і не сподобалось — надзвичайно бліда й невиразна метафорика. Добре, що авторка не до всього добирає образний ряд (а вона його майже не добирає, настільки виразно у неї «речі говорять самі за себе»). І навряд чи ці убогі порівняння — ґандж перекладу. Втім, є привід замислитися: а навіщо великому епосу багата метафорика?
Зеді Сміт уміє розповідати історії, ось що важливо. Не так важливо навіть, пережила вона їх, піддивилась чи вигадала: є люди з досвідом, який вони не вміють передати. А є такі от, аеди, які завжди знайдуть що сказати ввечері коло вогнища. У більшості авторів мого покоління, коли текст виходить за межі автобіографії, історія починає кульгати на обидві ноги. Я, звісно, не виключення, і от, є на чому вчитися.
Переклад, на погляд людини, що дочитала книгу до кінця, гарний. Буде добре, якщо інші романи авторки перекладатиме та сама команда (будемо сподіватися, що інші її твори теж перекладатимуть). З одного боку, здається (і це теж, певно, заслуга тих, до доніс до нас текст), що не така і складна мова, з іншого — читання об переклад не спотикається, а там, де одні діалекти передаються іншими (комунікативні покручі: ямайська англійська, кокні тощо), встигає навіть виникнути очікування: ось зараз вона щось нам скаже. Щось таке. І вони кажуть.
Вони постійно говорять, адже це чи не єдине, що урізноманітнює їхні дні, схожі один на одного: вихідці з Ямайки, Бенгалії, вихідці, які так і не вийшли остаточно зі своїх земель, і не ввійшли в нові, і їх діти, які народилися вже в іншому світі, але так і лишаються ні в сих ні в тих.
Що характерно, якщо молодіжним письменником кінця дев’яностих вважався Ірвін Уелш з його наркоманами, які убивали себе героїном, тепер, тримаючи відповідну дистанцію, з’являється Зеді Сміт (яка дебютувала «Білими зубами» на початку двотисячних), і молодша група персонажів (діти) курять марихуану не видихаючи, а старшим людям (батькам) годі щось зробити. Ми уявляємо собі Лондон з підручників Англійської, вікторіанських історій та радянських фільмів про Шерлока Холмса; а в цей час директор школи вимикає пожежну сигналізацію, щоби приховати справжню кількість курців серед учнів, і рейд проти юних курців тютюну (і не тільки) не спрямований не стільки на те, щоби покарати, скільки на те, щоби якось втішити себе («так, я боровся із цим»… щоправда, нічого не вийшло).
Зрештою, всі ці «кольорові мавпочки», разом з білими обталапками — британці, що живуть десь не там, де ми, а значить — у кращому світі. А книга, позбавлена просвітницького пафосу, не натякає нам, що рано чи пізно, наші білі діти зустрінуться в школі з іншими, не такими білими. Що ми залишаємося в своїй тотальні більшості ксенофобами, а життя пропонує інші варіанти. І на наші реакції воно не зважає.
Повертаючись до початку — є надія, що наші видавці (і наші автори) побачать: у великого роману є сьогодні, і безперечно, завтра.
Читайте.
