* * *

“Джазмен знає…” Л. Белей

Той, хто грає у джаз, тихо, пальцями, так:
сходи вгору, ряди, знову сходи — униз,
наче з рядка у аркуші забрано зайвий знак.
складено аркуш — тепер полетить літак.
вкрадені знаки сохнуть, неначе хмиз.
Його підпалить старий на ймення дітвак.

Складено руки — і туляться речі до рук,
наче ожити хочуть, і застига —
є коливання, яке породжує звук,
є захват, який викликає видіння мук —
мов лихоманка, мов легкість, яку дарує вага,
мов жах, який викликає у діда онук.

І має настати удар, і видих, і піт тече,
і місце, куди приходиш, тебе бере
за горло, за груди і серце, і так пече,
що з крику твого Арахна килим натче —
ці рухи прості настільки, що і старе
може утнути так, доки маля рече.

* * *

Коли нарешті почнеться уже зима,
зупиняться погляди, мов у альбомах старих,
і ти ані слова не скажеш мені сама,
і сніг складеться зі спогадів, як із крихт.

Мине автобус — зупинка стоїть пуста,
і по маршруту — зупинки стоять пусті.
Дерева гіллям розріжуть твого листа
про непостійність — цитатні слова прості.

Коли скінчаться кава і телефон,
коли скінчиться місто і стане сніг?
До губ охолоне чай, а до читання — Назон,
згадається літо і перед грозою озон,
як забивається подих до солодощів утіх.

Коли закінчаться руки і темний простір, стіна
укаже мовчазно, що шляху уже нема,
бо сніг уночі стає чорним, і напина
вітрильники снів і довгі поверхні без дна —
ти знаєш напевне: нарешті прийшла зима.

* * *

Нині любов — це тільки рахунки за телефон,
Смак, який до поцілунку росте на губах.
Не розумію, де проходить межа
Між забуванням сну і пам’яттю про любов.

Скоро вона стає схожою на чужу
Оповідь по фотографії про моїх батьків,
Яких я тоді не знав, як і вони не знали мене,
І не впізнаю, а просто вірю, що то вони.

Між забуванням людини, яку не бачиш давно
І смаком кави, щойно допитої вже,
Знаходиться рама вікна зі сну про вікно,
Яке відділяє від мене цей горизонт.

* * *

Темні лискучі машини лоскочуть око —
Їх досхочу, як доскочить до неба мряка.
В горлі клекоче ранок любовним током,
Холод цілує ребра, мов зарізяка.

Сни й забобони мелеш собі на ранок
І подаєш гарячі плітки до кави.
— Ділено без остачі, такий мій сухий останок. —
Кажеш до панни з очима лісної мави.

Місто вростає в тіло, і тче з туману
Видиво дня, наче яку примару:
Щойно цілуєш панну й кладеш осанну —
Вже у проваллі яру вару вдихаєш пару.

І не до пари — Місяць, що ліг на площу,
Квилить і просить літа нові прикмети:
Доки ся панна тебе у собі полоще,
Сиплеш, мов сніг, срібні свої монети.

під музику

скоро скінчиться осінь
скоро почнеться зима
скоро рікам стогнати під льодом важким

а нам тільки сміятися, відшуковуючи серед схованих із весни речей
теплі в’язані светри

* * *

у чорному полі б’є чорний дзиґар
танцює ударів ковтач як батіг
років заметіль за ударом удар
світ наче помер а не спати ліг

у чорних підвалах зростає туман
неначе останнє густе молоко
і тануть на сонці сліди прочан
немов не пора а який голокост

знадвору біліють дари і скарби
і бігають діти стара крадькома
питає в шухляди поробиш роби
аби не скінчилась ця довга зима

ці погляди чорні і зимні вуста
що скреснуть вітанням і знову завмруть
поховані в грубих футлярах постав
ллючи за собою ртуть

у чорному полі сто тіней на скін
мов прописи в біле лягають навскіс
і м’ята тече із розбитих колін
і з тіл проростає ліс

і час проростає із чорних очниць
і слідом вкриває останній слід
молитву втримай коли падаєш ниць
і совістю колеш лід

до чорного неба тягнути гілки
у чорну хустину убрався крук
перед світанням години твої мулкі
краплаком точать із мук

а потім спали усе білим огнем
і попелом все засип
хай ночі цієї тривожний тотем
під ним проростає вглиб

* * *

Хіба ти, вигаднику, знав,
як ніч забирає слова?
Окрав і упав ночеплав —
де тихо і солодко спав
на ліжку із п’яних трав,
там виє сама сова.

Хіба ти, коханче, не був
тремтливим і ніжним, як дим?
Замкни тепер дім на засув —
як ніч цю холодну прочув,
що каже: «в тобі тепер тут умру» —
то пустка тепер, а не дім.

Хіба ти, дівчино, раніш
сумною такою була?
Сміялась частіше аніж
гадала про завтрашнє, й між
інших солодка, мов мла,
і води безкрайні, текла.

Хіба що ти, старче, не був
Ніколи в житті молодим.
Окраєш самотню добу
і листя умостиш в гробу
і граєш у свою трубу,
тремтливий і ніжний, мов дим.

* * *

На маленьких подвір’ях
де вдавлені в небо дахи
тьмяно світяться,
наче сліди твоїх давніх утіх,
проростає трава
крізь останній на світі сніг.

Барікко: Гомер. Іліада

Що можна сказати про книжку,  яка, по суті, є переказом, призначеним для публічного читання?

Це гарна книга. Гарно написана, з гарною редактурою (в коментарях редактора російського видання книги вказані всі неточності автора, який переказав Гомера для наших днів), вона спонукає прочитати оригінальний твір (правда, теж у перекладі; знайшов у мережі українську версію, доведеться почитати з монітора).

Цікаво, чи є гра за мотивами Іліади? (я не дуже розбираюся в жанрових тонкощах, але в такій грі можна було би зробити класний мікс із файтингу, квесту, стратегії… ух)

Я придбав її на Форумі за 15 гривень, нарешті. Бо за таку тоненьку книжечку платити 45 якось не дуже, чесне слово. Якщо вам випаде нагода прихопити її з собою в подорож, зробіть це обов’язково.

Це легке читання, сповнене імен і скурпульозних описів (щоправда, менш скурпульозних, ніж у першоджерелі), з проставленими акцентами бачення переказувача. Тобто аеда. Так, читаючи одне імено за іншим, думаєш, зрештою, що свого часу за внесення до Іліади можна було викласти чимало грошенят, але ж воно того коштувало. Ніхто не мав такої реклами ні до, ні після. Але жарти жартами, а сам виклад Барікко побудований так, що читаєш ніби серйозну, з вагою, прозу, а сторінки летять, летять, і ось уже все закінчилось.

І прочитав її, умовно, за два дні. Хоча можна було й за один, але не захотілось.

Читайте, дерева, стихи Гезіода

Заболоцький

Дочитав учора взяту в бабусі книгу Заболоцького із серії «Классики и современники». Ближче до кінця знайшлося те, що лежало в глибинах пам’яті ще зі школи — про красу (сосуд или огонь в сосуде). Решта — рух від юнацьких забав до циклу «остання любов», почуття, що життя добігає кінця.

Все це — через природу, яка стоїть у центрі поетики Заболоцького. І вигадливість тропів, і скупість версифікації, і зрештою, образи, які переходять із циклу в цикл, від початку до завершення.

Як виявилось, поетика оберіутів і досі зігріває мені серце. У самого Заболоцького — те, що називається філософською лірикою, не без раннього фарсу й буффонади, але без гостроти й пронизливості, без крику й крикливості, без галасу: життя, смерть, майбуття і минувшина — частини великого кола, яке кожен має пройти.

І хочеться перекладати ці вірші українською.