сни.ти

Не знаю навіть, за що тебе любити, не знаю, навіщо і чому, не знаю, звідколи, не знаю, коли це все закінчиться і не волію в жодному разі, щоби це закінчувалося. При всьому, що відбувається. При всьому, що є. При всьому, що буде. Я люблю тебе. І цим живу, ввесь останній час. Бо більше жити нічим. Бо все – це і є ти.
Цього ранку я не хочу прокидатись, бо боюся, що подумаю – не про тебе.
Нещодавно мені снилися всі наші спільні знайомі, перше, про що я подумав, прокинувшись – що саме ти мені не снилась.
Проте, ти снинлась усім протягом іншого часу, завжди.
Вночі мені снився сон, у якому я біг униз гвинтовими сходами, що самі собою пливли, закручуючись, нагору – тож мені лишалося тільки бігти, залишаючись на місці, я відчував себе сторінкою з книги, по якій проводять пальцем, шкіра тягнулась, і під нею – під нею не було нічого, тільки кімната, з одежею, кинутою на дерев’яну підлогу, але без людини, і в тій кімнаті було світло, а більше не було – ні холодно, ні тепло, неясно, чи було там бодай повітря – цілком можливо, крім цієї кімнати довкола був тільки чорний холодний космос, і сльози мені стали десь під горлом, але – не видушиш, не змусиш себе плакати навіть тут, у цій самотині. Мені снилося бажання дощу – так, засинаючи, думав, але коли прокидався, то першою думкою – тільки ти. Так із тебе, наче з точки Великого Вибуху, розгортається ввесь світ.
Пригадується, що точка не має своїх власних вимірів – ані довжини, ані ширини, ані висоти. І ти – так само безвимірна, абсолютна – сама собою можеш належати будь-яким відрізкам прямих, площинам, включатися в структуру  складних фігур, перебувати на перетині будь-яких можливих взаємоперпендикулярних систем, я хочу тебе, я хочу повільно розстібнути гудзики на твоїй сорочці, і притиснутись до твоєї шкіри своєю, і дихати на тебе, і відчувати твій подих на собі – зі сподіванням на дифузію, з мрією про те, що цей подих затримається в моїй шкірі, що я буду частиною тебе, що я заповнюсь тобою, і буду опиленим, і обтяженим – у тій мірі, в якій бажання обтяжує любов.
І потім, прокидаючись, я невідворотно вгрузаю у своє тіло, я бачу себе в люстрі, такого, яким себе бачу, можливо, я хотів би бачити себе іншим, про що пишу тут, можливо, я хотів би теж бути звіром, схожим на тебе, можливо, схожим лише внутрішнім осердям природи, але немає куди подітися від цього задушливого дня, від цього задушливого тіла, від усіх векторів, що схожі на стріли у тілі св. Себастіана, від присмаку слабкості на язиці, від цих стін, до яких можна доторкнутись плечем, від знущальності часу – позбавитися неможливо, неможливо – залишається думати над книгою, що іще не в окулярах, а потому думка сама починає літати навколо товстого скла, випалюючи по той бік знак змії, перетворюючи частину площини на дим, на ніщо. Змія – не мій знак. Змія – це ти.
Товста жінка, що застрибує у вагон метро, проштовхуючи інших досередини, наче в неймовірному більярді, контактному, на віміну від шахів, спорті – доводить хвилю обважніння до самого мого чола, і в цю мить мені не зомліти – лише несподівано заснути, щоби опинитись на вулиці, безлюдній – ні ночі, ні дня – проте горять ліхтарі, жорстоким світлом вирізаючи зусібіч тіні, а може, й ні – важко розібратись, так само, як важко дихати, по чому дихання остаточно зупиняється – так, без жодного удару серця я м’яко, крок за кроком, ступаю кудись – там, де, здається, “вперед”, і мимоволі прокреслюю твої обриси в темряві попереду. Я хотів би взяти в руки твоє лице. Я хотів би одягти його, наче маску. Я хотів би, щоби воно стало моїм. Тоді я зірвав би його, зрізав уламком люстра, і віддав би тобі. Гострий, наче біль, вдих, проймає легені, і – час виходити. Час переходу зі станції на станцію, однією з тисячі голів – за всіма нами прийде Смерть, страшна смерть з косою, і стинатиме нас нещадно, рубатиме в такому самому ж переході, сіятиме себе, насильно опановуючи тіла, твоє тіло, моє тіло, розділені на частки, об’єднані руйнацією структури, протяті новими зв’язками – хто ж на єя плюєт острую сталь? Той, чиє серце як чистий кришталь. Той, чиє серце, як чистий кришталь.
Повний власних одмін і метаморфоз, світ осипається подібно до пилка з крил метелика. У мене собачий язик і ядуча слина, і спиною я відчуваю щось недобре, я пливу крізь простір свого звичного житла, кудись в під-простір, суб-простір, S-Way, я закопую себе цим ранком, засипаючи м’яку і трохи вологу землю в усі свої каверни, в усі свої розкриті стигми, відкриті, наче голодні роти – скільки років я жив цим голодом, скільки видінь так само пройшло крізь мене, наче крізь своє житло – кістки, м’язи, і весь цей час я заростав тілом, заростав минулим, заповнювався мулом щоденної хісторі, залишав свій маркий і знищенний слід і послід – і був голодним, пустим, в’язким, повним зубів – і висхлим мумією, загорнутим в просяклі бинти сторінок, голодним, завжди.
Тепер світ – це тільки луна кривавої релігії, що постала на тобі. Юнаки і юнки виривають із себе серця, щоби кинути їх тобі на олтар. Крамола, крамола, думаю я, омиваючи своє тіло водою, заплющуючи повіки – твої пальці входять у мене, наче в теплий віск, ліпи мене, розмотуй мене шар за шаром, тримайся якнайглибше до мене – я розплющую повіки, щоби побачити – навколо тільки лункий ліс – і треба пройти крізь дерева будинків, або бігти по стовбуру дня вгору, якщо знати, як робити це: пам’ятаєш про прикрі домовленості – умовляння, які тримають цей світ докупи, як ми його бачимо, як ми його їмо – але тільки відкинути його одміну – лишиться тільки цей ліс – світло і тінь між порослих мохом стовбурів, і сухі голки під ногами, і суха скіпка у серці.
Тіло, долітаючи до перешкоди, опиняючись перед зустрічним рухом її, деформується, і тут уже – або зламатися – або летіти далі: ping: pong. Кожного разу, зустрічаючи тебе, я ламаюсь, наче сірник. Або відлітаю. А хотів би тебе обійняти. І, обійнявшись, дивитись кудись у ніч, до самого сну, до сну – але я прокидаюсь, знаючи, що не було жодних обіймів і хіба що ляльку трап’яну можна було би собі пошити, ляльку, щоби танцювати із нею танго, і нахиляючись до її безлиця, наче в руру, казати туди слова до тебе – і як на кораблі, ти на своєму містку маєш їх почути, ти в своєму машинному відділенні їх почуєш, ти їх почуєш. Ти їх почуєш.
Повтори – моє слабке місце. Я повторююсь щоранку, коли думаю про тебе, а потім іду до тебе, і так, не дійшовши, застигаю в кількох метрах, наче в бурштині, а потім повертаю назад, чекаючи тільки тої нагоди, коли вже піде остаточний відрахунок, і можна буде простягнути руку, не боячись, що її відрубають. Тобто, власне тоді, коли вже можна буде прожити без всякої там руки, бо можна буде не проживати, де зітреться, наче фарба з лиця, відмінність між усяким живим і мертвим, і поросте. Так, увечері стає зрозуміло, що це я, це я сам зробив собі пастку з умовностей, але стає зрозуміло й те, що можна втратити навіть це – втратити тебе віддалену, назавжди – і цей страх не паралізує, змушуючи, навпаки, рухатись – і так, посмикуючись наче зомбі, я на тонких ниточках страху літаю навколо тебе. Боюся втратити те, чого нема. Боюся бути тим, ким не є.
Я – чоловік тому, що крізь шкіру обличчя щось проростає, я чоловік тому – що не жінка,  і органів не вистачає, я чоловік тому, що обираю вечір на кухні і холодильник спустошую, щоби знову заповнити, чоловік, бо сумніваюсь у виборі пиво чи віскі, бо читаю книгу, бо знаю, як вона пахне, бо запах фарби, що в папір проникає, робить мене човловіком, з усіма наслідками у вигляді вулиці чи необхідності йти до супермаркету за продуктами, я чоловік тому що на небі мав обрати саме ту стать, я чоловік хоча би тому, що ти – жінка, я чоловік тою мірою, якою можна бути мірилом усіх речей, я чоловік в силу тіні, яку відкидаю на стіну, я не море, не хвиля у тому морі, не пісок, що поскрипує під ногою, не вітер, що може торкатись до тебе скрізь – я чоловік і крізь замулені очиці своєї статі дивлюсь на світ, довго, безвідривно. Я ненавиджу голитись – тоді у дзеркалі виникає те саме лице, яке говорить мені, що тут і тепер – я чоловік – я чоловік тому, що маю жінку. Точніше, тому, що її не маю. Маячня…
Сказано було – хто любить, той не спить. Отже, все це мара, або ж ні – питання в тому, щоби не снити, а ніщо не заважає мені спати без снів і бачити потім видіння у вигляді обмеженого у просторі дивану, звичної кімнати, одягу, який я полишаю на ніч; можна безкінечно галюцинувати дорогою на роботу, чи самою роботою. Сказано було – життя є сон. А отже – любов – це смерть. Але не та страшна кістлява почвара з косою, що грається тілами у якесь невідоме нам “лего”, ні. Тоді що ж це? Смерть-любов – це зупинка серця в екстазі. Любов-смерть, тягнеться, як безкінечна хороба, як алкогольне сп’яніння, викликаючи таку саме майже алкогольну залежність – і я хочу хоріти, хочу, щоби цей жар не відпускав доки не спалить усе, що можна побачити, поки не спалить усе, чим можна назвати.
Рефрени – моя тиха пристрасть. Медитативні практики, редуплікаційна діяльність, говорили ж, що кирилизація церкви не дала порозуміння на рівні щоденновживаної мови – церковні слова були недоступні понятійному усвідомленню, все знаходилось на рівні саме віри – проговорення заклинань в надії встановлення контактного каналу із Богом: тепер я лежу, заплющивши очі, і думаю, як не дзвонити тобі, як не дзвонити, як не дзвонити тобі, як не впасти з цього плаского світу, як любов, розливається тонко, і так, поки не виллється вся, як тобі не дзвонити, як слухати тихий шелест всередині і автосирени зовні, надвірне повітря паралізує волю, торкається шкіри, як не дзвонити тобі, з висоти мого житла видно всю тутешню географію, але її видно завжди – вона наскрізна й повсюдна, вона пронизує мене, вона, наче ти, або – як фінальна локація гри – там, де навіть твоя перемога – це кінець. Про що може іти мова? Про що – не йти? Я торкаюсь пальцями шкіри на скронях, я торкаюсь власного плеча – так, ніби воно може бути твоїм, або мої пальці – твоїми. В темряві я об’їдаю свої губи, обкусую їх, замість торкатися ними твоєї шкіри, я не відчуваю, чим може закінчитися це самоїдство, і вже згодом я доїдаю власну посмішку, сподіваючись, що тепер вже нічого не залишиться. І я не зможу тобі подзвонити.
Але я і так – не можу.
Натомість я можу довго пам’ятати запах паперу з тих листів, які приходили до мене ще десять років тому, ще п’ять років тому, ще три роки – весь той час – якщо повірити, що минуле – було – коли не було тебе. Отже, те “не було” пахне папером: слів не пригадати, не пам’ятаю, не знаю, я як рибар, що побачив як Бог іде по воді. Все довкола пахне папером. Все довкола – те, що не ти. Те, що тобою бути не може. Я теж – не можу бути тобою, я пахну папером, я минуле, до мене немає вороття – скільки не бий у воротя, скільки не рви горлянку – однаково тут.
Пригадую, одного дня обіцяв собі (чи тобі, що вже несуттєво), що змінюсь – для тебе і заради тебе. Що досягну. Що стану – буду – кращим. Тепер уже помітні метаморфози, інші, хоч і не страшні, але невідворотні: це ти загусла в моїй крові, і я скулююсь, щоби писати тобою. Щоби бути в тобі. А хтось ізнадвору забиває дошками двері. А хтось всередині мене здирає шкіру на пальцях, щоби нашкрябати на стіні печери чергове, таке звичне тобі “люблю”.
Втім, це не важливо.
Проступає сіль на піску, і птахи ранку розкривають свої білі, сліпі і сліпучі крила. Я хочу тебе. Багдадський злодій украв літо, і коник плаче серед трав. Починається час. Починається світ. Я розплющую очі і думаю про тебе, доки тіло моє піднімається, доки воно рушає кудись, доки воно живе.