Скільки тліє в тумані тіл
стільки тліє в тумані слів
і невидний росте Ітиль
до розжарених жал жалів

У туманному лісі зблиск
у туманному місті дзвін
то мисливець жене на спис
свою довгу осінню тінь

Із туману у тиглі сіль
із туману у серці сни
за вікном соляним Ітиль
наче цілий світ затісний

сходить шкіра і кості у ніч в’язку
і у річищі слова бреде язик
по коліна в мовчанні у тім піску
що його ти лишати звик

і самотній на вежі помре дзвонар
упокій його руки у домі мир
хай огорне луна останній його удар
і довкіл поросте пустир

що шкодуєш і звеш мов не втратив сам
на коліно пристань одно
і ламай горизонт і молися не тим богам
і спускайся на дно

К.К.

Книга за книгою —
дівчинка швидко росте
пахне зім’ята мов м’ята купуюра в руці
трохи схиливши голову уперед,
дівчинка прудко біжить
в магазин.

Мліють і марять високо
стоси нечитаних книг —
спини натруджені, пещені білі листи —
дівчинка спить, скулившись з книгою у руках
крісло старе охоче приймає
дівочу плоть.

Острів тужавіє,
камінь гладенький, мов шмат
царства в затоці, де пріє застояний друк —
промінь, мов лицаря меч, протинає
пружну поверхню облич,
бризкає зойку розпачливий
сік навсібіч,
але дівчинка спить.

Скільки дверей, скільки
буквених клямок на них!
Скільки буремних думок,
скільки спокус і свобод!
Входить у дівчинки тіло з подихом
дух — і розчепірює пальці,
що геть затекли.

Очі розплющуйте, блазні,
прислужці машин —
рухайте важелів мідь,
тисніть на клямок мосяж!
Дух у подобі дівчати танцює на білім горбі —
хто там, під цим курганом зі сторінок?

Кружать довкола пагорбу трактори,
кружать, ревуть, віщують зливу страшну —
коли рука здіймає у небо мовчання подібних заток,
аби жбурнути їх на голови тих,
що бездушно сплять.

Лікар лікує, а вбивця вбиває тим самим ножем,
очі Оккама розтято, з них витікають снів страхи.

Доки у місті малому кришиться кірха стара,
дівчина — книга за книгою — швидко росте.

02.06.2010

Тут ухає болото тарілками.
Над плесом сович басом заповзявсь.
Обидвома хизуючись полами
Транслює небо партитури в’язь.

Хор комарів нам голосів наточить.
І комиша п’янку віолончель
Для нас одних, лише цієї ночі
До рук увізьме сам маестро Лель.

Хай диригент-будяк хитнеться лиш на вітрі —
Зірветься тінь під акомпанемент
Музик, що лишать роси на пюпітрі
Під сяйвом зір і маревом планет.

11.05.10

О.Щ.

Не відпускає трем до світання, можеш не вірити,
книг сторінки ріжуть нам пальці —
хлопець біжить відкривати кватирку,
в диму ховати золоті рибки,
на склі залишати щоки відбитки.
І сірники, наче тіла тубільців —

Ти малюєш відхід мовчанням,
словами намацуєш двері,
повертаєш ключа в долоні,
тільки щоби тобі повірили:
очі уповні, очі скресають,
і розливаються, і ледве стримуєш
трем,
щоби не крикнути, і сходами —
вниз,
там двері під′їзду
відчинено в запах бузку.

Дівчина, що стоїть коло вікна,
сусідка, яка вигулює пса,
квіти, які ще треба полити,
слова, які треба написати на аркушику,
а потім його спалити —
у кого були сірники? —
і попіл витрусити в чашку з кавою,
а чашку з попелом перекинути,
і перекинутись, і перетворитись,
і мати привід залишитись,
коли всі, зрештою, підуть,
жодним чином не повіривши дівчині,
що стоїть тепер сама коло вікна і глибоко дихає.

Дівчина, що перестрибує рейки трамвайні,
що складає гадання з листів печальних,
і зеленою кров’ю провесни
барвить стіни свої вечірні.

Трем струни триває до ранку, дівчино.
Ріки з дощів п′ють, не спиняючись,
і лискучі тіла машин під Місяцем, наче равлики,
сплять, доки ти віриш коло вікна
у напис на попелі.

11.05.10

На розбиті коліна цілунки кладеш
Наче вітер, що трави схиляє до ніг.
Осипається порох дороги з одеж
На розбризканий сік.

Пил і втома на смак, як вечірній полин.
Де яруга, де вир, де твоя течія?
Ти лягаєш у тіні від дерева плин —
І дорога твоя.

14.04-12.05.10

Пахнуть газети. Буде багаття.
Стане вугілля розпеченим скарбом.
Птаство, поснуле у гніздах, і гаддя
Снитимуть нами, гублячи барви.

Сни розчиняються, мчать листоноші,
Грають весілля комахи і трави.
Плечі згоріли в Золотоноші.
Запах піску заступив запах кави.

Високо в гіллі грають музики,
Рвуться на звуках хмари і спазми.
Дихати глибоко. Небо велике.
Густо на листя падають пасма

14.04.10

Вона наповнить подвір’я
по вінця п’янким повітрям,
і в кожне вікно буде видно
короткий до річки путь.

Дерева сором’язливі
чекають дощів гарячих,
немов дівчата, безлисті,
гарячих чекають губів.

А вітер іще не второпав,
що завтра уже субота,
і все планує роботу —
зривати чуби з голів.

Знімаймо кусючі светри!
Шукаймо футбольні гетри!
Оркестр муніципальний
сьогодні грає для нас!

Дзвенять хай блискучі труби,
Робочі й спортивні клуби —
шикуйтеся! Бо у річку
усім нам стрибати час.

Місяць, не більше, триватиме ніч ця,
Місяць труситиме біле насіння.
Зріз не тримає часу, тільки кільця:
точки початку відлуння відтиння.

Ріжеш, в копиці складаєш закляття,
в’яжеш, докупи плетеш іменами.
Хмарно під Місяцем, мовби латаття
знати не хоче, що буде з нами.