Шувалова

Всі оці творчі вечори у «Смолоскипі», за великим рахунком — полова. Або ні.

Звісно, туди ходить майже та сама аудиторія (добре це — чи погано?). Звісно, все закінчується відомо чим, і ніщо не змінилось. А може, не змінилось, але невідомо чим. Скільки би ми не пробули разом, зрештою, шляхи наші розходяться, і ми йдемо, як співав колись солодкавий Петлюра, «каждий к сваєму пасту». Я от плутаюсь в словах — і не тому, що вирішую, обісрати чи похвалити. Зрештою, цей блог читає надто мало людей, щоби висловлюватися тут надміру тенденційно чи пафосно. Це якраз та інтимна площина, на якій знаходяться події, ефекти, речення… ну, словом, ясно.

Тобто амбівалентна природа подібних заходів, під чиїм би дахом вони не відбувалися, завжди прозора й подібна: культура залишається набутком жменьки людей, і ця жменька — не обрані, а такі ж люди, як усі: сильні, слабкі, геніальні й ниці. І про «ту саму» аудиторію теж сказано заголосно. Хтось приходить переважно на четвергові посиденьки до книгарні, хтось прагне потрапити на кіноклуб, хтось — на проваджуванні під, ем… проводом Скиби читання по середах. Це якщо брати тільки так звану смолоскипівську тусівку. До кожного ареалу долучаються рідні, друзі, знайомі. Хтось прийде спеціально на Андрусяка (я сподіваюсь прийти).

А хтось прийшов «на Шувалову». Я от — прийшов. І не пошкодував анітрохи. Півторагодинна гра голосу з аудиторією, голосу з текстами, голосу з тишею… Варто все-таки почати з тиші. Хвилин за десять до початку всі стихли, і практично мовчки чекали. А потім — почалось. Вибухнуло. Розплескалось.

Іра Шувалова не читає свої тексти. Вона їх наспівує. Вона їх артикулює — рухами. Вона їх виграє. І ніби одягає тексти у виконання. Це от, спало на думку, якраз те, що має бути по той бік суто чоловічого виконання, з яким одразу асоціюються Коробчук і Лазуткін: коли жінка відмовляється від ритуальних танців навколо фалосу і обирає спокусу, як більш тонкий інструмент.

І водночас вона переживає їх перед читачем агресивно, свавільно, дико: інтонуючи, поспішаючи, витягуючи слова із себе, як факір, що дихає полум’ям. [ … ]

Я не міг відігнати від себе відчуття дежавю. Це мало бути не тут. Не на третьому поверсі, не в цій аудиторії, не у цьому місті і не цього року. Вся та міць, яка оточувала поетичне життя студентських років, потужність, досі не подибувана на живо з того часу — оскільки мало хто може засвідчити, що там і тоді було, не варто й пояснювати. Але ось вона, спорідненість із текстами, спорідненість переживань текстів, переживань і текстів, не проговорювана, але ось так прожита в різних життях і зітнута в один вечір, на якісь там півтори.

Тому і були потому походеньки і посиденьки — так атлет, порвавши фінішну биндочку, ще якийсь час продовжує, відсапуючись, рух.

Яке мені, зрештою, діло до всієї тієї аудиторії? Я почув, як звучить один із улюблених текстів — про рудих жінок, цього вже було би цілком досить.

Буде нагода — сходіть на виступ Іри Шувалової, послухайте. Навряд чи ваші переживання будуть тотожні моїм, але вони будуть, і це якраз не спів-переживання (автор не повідає вам чогось аж такого, щоби, кажуть «душа розгорнулася і згорнулася»), це просто переживання. Це ще один ваш приватний, інтимний досвід, який ви не проміняєте ні на що.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s