Адєжда Бабкіна

Повернувся я оце з репетиції. Що сказати?

Ми все більше перетворюємося на гурт. Але рок-групи — кажіть чи думайте що завгодно — не виходить. Ми граємо щось таке, що можна назвати практично як-завгодно: панк, гранж, постпанк, постгранж, построк, попрок, алкорок, стьоброк, істерикрок… всі назви — ацтой. Ми граємо справді концептуальну музику з дуже потужною енергетикою, вот. А те, що вона може комусь здаватися не такою, вже не наші справи. Воно, знаєете, навіть Білан комусь подобається.

«Гурт» передусім означає якусь ступінь внутрішньої злагоди й довіри, яка дозволяє слухати одне одного і відчувати загальний пульс. Ми стали грати місцями енергічніше й агресивніше, місцями більш злагоджено — не мелодійно, варто зазначити, а саме злагоджено. І брудно, дуже брудно. Для когось це баг, а для нас — фіча виключно. З текстами теж більш-менш стало зрозуміло — вони, як правило, мають стабільність у приспівах та істинно народно-пісенну варіативність у основному складі. Тобто, звісно, із сюжетами визначились практично покуплетно, не всюди, правда, але: скажімо, у пісні про Юру Шеляженка є певний, як його називають, ліричний сюжет. Пісня про шаурму дуже сильно змінилась з концерту, але от у неї дуже стабільний текст, хе-хе.

Ми періодично наганємо бісів одне на одного, потім попускаємось — це от головне. Ні, не головне. Головне — це те, що наша затія не луснула як бульбашка, а от зовсім навпаки, подібно до повітряної кулі, здіймається до неба, а найголовніше — от ми за сьогодні практично зробили нову пісню. На одному подихові.

Звісно, із тими піснями, що я писав до того, якось так виходить, що вони залишаються, але залишаються осторонь. В «Адєжду» не вписуються. Ну та нехай, полежать, може ще дозріють, може, струхлявіють — воно й на краще у всякому випадку.

На сьогодні у нас програма хвилин на 30 приблизно (думаю, із усіма бонусами потягне на довше рази чи не в два) із таким матеріалом (може, я щось забув, а може, навпаки, вигадав):

  1. Інтро
  2. Подаруй мені любов
  3. Їжа смерті (Шаурма)
  4. Юра (Шеляженко)
  5. Ти мій (це кавер на Ірину Білик, придуманий мною класі десь у десятому, за півроку до виходу кліпу МП)
  6. Я вагітний
  7. Диско-мен (кантрі-диско)
  8. Хаузоверайзінсан (бонус, Паша співає, я на барабанах, ударник із мене лажовий, що радує))
  9. Ти сніг, а я — кров (бонус, Паша співає, вау)
  10. А що коли (бонус, я точної назви не пригадаю, співає Тарас її зараз, басист наш)
  11. Ернесто (бонус, Діма читає свій текст, ми постогнуємо)
  12. Аутро (двонотна)

Ну і про склад трохи слів. Ми це все придумали вчотирьох у автобусі, що прямував зі Львова до Києва: зі «Срібної Підкови» до «Адєжди Бабкіної» виїхали Діма Лазуткін, Паша Коробчук, я і Олег Романенка, і майже всі доїхали (десь Романенка загубили, ну як він захоче, то прийде). До концерту на «Київських лаврах» до нас долучились басист Тарас Бай і Влад Волочай (Влад зараз у декретній відпустці і ми всі за нього переживаємо). На концерті безпосередньо, все вирішувалось протягом одного дня, в якості сесійних учасників побували Андрей Хадановіч і Юрій Іздрик: перший взагалі дуже сценічна людина й прекрасний імпровізатор, а Іздрик, він же жива легенда, з дуже неоднозначною аурою й славою. Одразу після того, як ми заявили, що у нас Іздрик на клавішах (це взагалі було супер, Іздрикові дуже припала до смаку як назва гурту, так і концепція), почали поширюватися паралельні чутки: одні розповідали, що Іздрик взагалі не вміє грати, інші — що він давав фортепіанні концерти у Львові. Після виступу почалися літні вакації, і ми довго не могли оговтатися. Але ж — оговтались. Оговтались навіть із гітаристом, який дуже хотів з нами грати і грає посьогодні. Це Роман Онофрійчук.

І почалися будні. Тобто ми ніяк не могли звикнути до реалій з постійними репетиціями, узгодити бажання одне одного, аж доки одного вечора не вирішили послухати одне одного трохи уважніше — не на словах, а в процесі. Сподобалось.

Сподобалось не всім, звісно. З нами пробували грати ще й інші люди, скажімо, Олег Логвінов («Бавовна») і Олег Шинкаренко («Школа Танців») — не склалося. Ну воно й на краще. Музиканти вони хороші, але якась музична біоритміка їх з адєждівською не співпадає. Зрештою, поруч із нами постійно ще інші якісь команди грають, злагоджено, місцями жирненько навіть, але от переважно не стоїть на музику ту.

Думаю, якщо приза на Євробаченні нам не дадуть, то принаймні Нобелівку мають дати ))

Хотів написати кілька слів, а цілий огляд вийшов. І, звісно ж, далі буде )

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s