Олег Коцарев. Мій перший ніж

Вчора я спав у одному ліжку з книгоюю Олега Коцарева «Мій перший ніж». Не пригадую, чи була ця ніч приємною (спав я міцно), а от читання — так, так, сам процес…

Зараз усе склалося так, що «сильних» поетів не лишилось. Важко уявити того, про кого кажуть: «ну, це сильний поет» — і всі погоджуються: «так, сильний». Поезія уже давно не є безсумнівною цариною, ба навіть навпаки, старі ідоли падають, а нові не встигають піднятися. Можна, звісно, позаздрити людям, чий поетичний пантеон залишається непохитним разом з рештою світоустрою протягом цілого життя, але те, що я читав «запоєм» десять років тому, зараз не викликає такої самої емоційної реакції, як тоді.

Читати, а тим більше, «вчитатися» у Коцарева мені вдалося не одразу; коли ми познайомились, я більше мовчав, а він ще гавкав і кукурікав, до всяких там слемів — і вельми успішно. Тепер, входячи й виходячи в метро, і наосліп вишукуючи в сумці книгу (а для чого, ви думаєте, мені ще ходити із сумкою?), я думаю, що ця книга, можливо — найкраще з виданого протягом останніх десяти літ.

Хворобливі пошуки унікальності, як правило, призводять до такого ж хворобливо-пригніченого копіювання старших майстрів цеху: Андрухович ранній — це Бродський, пізній — бітники, Жадан косить під раннього Андруховича, Любка — під пізнього; хтось косить під Жадана; хтось коситиме під Любку. Хтось так намагається бути несхожим принаймні на ікони (а названі імена, окрім Любки — ікони, і екстатичне поклоніння змішується з бажанням скинути бога і посісти його місце, звідки й наведені тези), що перетворюється на смітник, який так схожий на все, що не тримається купи за межами авторських амбіцій. Прикладів наводити не буду, ікони пробачать мені святотатство, інші ж парсуни, лики яких до канонічного переліку не включено, навряд чи забудуть знущання над своїми ідентичностями.

У Коцарева — ані в автора, ані в його книги — немає нічого подібного. Він якось так поволі думає і тихцем проговорює свої думки, що в них гаснуть будь-які інтенції щодо пошуків неповторності; з іншого боку, ту літературу, з якої, гіпотетично, він міг би «красти», так мало читають, що його діяльність можна вважати цілком просвітницькою. І — передвижницькою. Як дитина капітана Гранта, він мандрує якоюсь власною неевклідовою паралеллю, перетинаючи зовнішню географію і насичуючи топос власних книг образами, які чіпляють за живе надто різних людей, щоби вони захотіли стати одним читацьким цілим.

Обнародувані візуальні експерименти залишимо на совісті автора. Якщо втішити себе думкою, що про жодну змагальність, ба навіть про діалог із візуальною поезією світу тут не йдеться — цей фрагмент навіть не здаватиметься невдалим.

Книга провокує на відгук — отже, вона діалогічна? З ким тоді говорить автор (ліричний герой)? Для мене це залишається загадкою, адже він наче й не чекає відповіді, і водночас не веде свій діалог як стенд-ап актор; втім, інколи дуже відверто заграє до читача, навіть пропонує скласти йому тест.

Із відгуків на збірку видно, що у тих, хто пробує — не виходить.

Як у випадку з поезією взагалі, до «Першого ножа» треба підходити без жодних очікувань; біда інших книг у тім, що вони ці очікування провокують: нічим не підкріпленими (й виправданими) натяками на ритм, слабким римуванням (останній класний вигадник у римованій поезії, видається, таки Андрухович) — а Олег просто гне свою лінію.

Успіхів йому на цім шляху.

Так само я не розумію, навіщо від нього вимагати поетики, йому непритаманної — мовляв, не вистачає чогось: люди добрі, навколо стільки книг, у них усе написано, і навіть якщо мало, напишуть іще. І будуть автори із потужною силабо-тонікою. І будуть ніякі автори (як зараз). І будуть верлібри. І школи. І апологети. І епігони. Завжди.

Зараз досить важко сказати щось негативне, на зразок «образність слабка» (на сторінках від сих до сих), або «не вдалося» (вказати, де саме, натякнути, як було би краще), але й з радістю не варто поспішати. Хай книга вилежиться. Те, що я маю до неї зараз, я сказав. Буде добре, якщо через десять років мені так само буде що про неї сказати.

Цікаво було би прочитати рецензію якого-небудь школяра (школярки): у них зараз є все (я про інформацію), тому навряд чи можлива ситуація одкровення, як свого часу у мене було з Тарнавським, Андієвською, Хармсом, Рембо, Адруховичем, Чубаєм і Андрусяком 🙂 Чи все ж — можливо? Було би класно, якби хтось, читаючи «Мій перший ніж», раптово відкрив для себе інакшість поезії. Це було би приємно і фантастично.

(Ой, ой, ледве не забув іще одне упередження, соціального характеру, яке виникало в рецепціях — позірне засилля декласованими елементами; воно, це упередження, нагадує про те, що на вулицях у нас усі ходять в білих штанах, як у Ріо-де-Жанейро, в кожній підворітні чути вишукану й багату літературну мову, політики слугують взірцем поведінки, а теле- й радіоведучі мають навдивовижу багатий словник — адже майбутні покоління мають знати трохи більше слів, ніж уміщається на ціннику; «щось багато бомжів у поезіях Коцарева!», «щось часто згадує він трикутник!»)

Якщо ж не забагато, а навпаки, «не вистачає» — значить треба шукати там, де є. (Себе і автора будемо вважати за (само)достатніх — інакше я не знатиму, як писати негативні рецензії на інші книги).

Зацитую вірш, який несподівано сподобався (в контексті, який сформувало перше прочитання книги) більше за інші:

ДОДАТКОВИЙ СЕРВІС

Ти сидиш на сірій стіні

У крапках над беззвучною річкою,

І для мурах, що блищать на сонці,

Твої шкарпетки –

Як одна із печер цієї одвічної фортеці,

А якщо ти посидиш тут іще з півгодини,

То вони залізуть тобі навіть в рота,

Навіть губи залоскочуть.

Бо ти пишеш sms тим, хто помер,

Яріє на корпусі срібна фарба,

Замість номерів – забуті слова

Й вогняні черепашки звуків.

Ці провали на сході засипано листям,

Ти пишеш, пишеш, пишеш,

Руки-вузлики, руки-детектори,

На одязі ховається стільки літер,

З цього можна зробити багато повідомлень!

Твій телефон, звісно, плутана річ,

Та в нім мусить бути цей сервіс –

Тремтіти вві сні,

Впізнати постать,

Хрустіти гілками і знімками,

Переслати туди повідомлення,

А в окремих операторів навіть можна

Подзвонити бабусі на нявський великдень.

А взагалі, купіть книжку. Не така вона й дорога, щоби не купити, пачки три цигарок на нинішні ціни.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s