після читання

я вийшов на вулицю, здавалося, стояв повний місяць — як ліхтар над водою, під якою всі ми, і наші вулиці, і наші сни, коливалися, як водорості, самі собою, без жодної течії; згадувалося стояння зрізаних вечорів, коли червоне листя вперше торкається води, коли дощова крапля падає на озеро, збурюючи його гладь, коли вітер пестить соснове листя, а воно, здичавіле, гостре, шумить; під ним трава, густа, в’язка, як всі історії, що могли трапитися з нами, і про які не можна написати — а шкода; мокрий асфальт блищить, як старе люстро, що вже втомилося відбивати цей світ; кроки, дощ, світло в темряві — авта, які поволі зникають в чорних проваллях вулиць; дорожні знаки, які спалахують в світлі фар; голоси.

тепер можна говорити; про все, навіть тоді, під час мовчання, яке не може бути ані довгим, ані коротким, бо більше нічим не вимірюється; сідає зарядка в плеєрі, і в той момент, коли музика обривається, разом з недосказаним, з тим, що цього разу не розповів Нік Кейв про безкінечний у твоїй персональній історії abbatoir blues, ти починаєш чути, розчувати, прочувати, глибше і ширше, звуки, які вирують довкіл тебе, схожі на химерні картини де Кіріко — і тепер з усім так: у мові старенької, що продає яблука дорожче щораз у відповідності до курсу долара, буде вчуватися Пруст; примружуєш очі — і все перетворюється на тіньовий театр.

стоїш на станції, і тут хотілося би писати, але стоянка триває якісь хвилини; цигарки скінчилися ще кілька годин тому, і тепер просто стоїш, вбираючи в себе світ: з-під вагонів різко тхне сечею, перонами сунуть грудасті старі з рибою і пиріжками; довкола світло і тінь.

літери, надруковані запахущою фарбою в газеті, розпливаються, і там, де ти починаєш засинати, розсипаються літери з твоїх рук, випадають, бо ж не ладен їх втримати — тепер все буде так: до початку подорожі і після чергової зупинки, але ніколи — після завершення; за вікнами будинку навпроти люди живуть своїм життям, і може, дивляться на твоє вікно, що горить серед ночі між інших таких — тут, у вашому персональному афоні дозволяється все, тож можна просто сидіти, думаючи над прочитаним, і мріяти про те, як візьмеш книгу до рук; так нечасто доводиться торкатися чогось живого; тепер усе ти будеш порівнювати з деревом, що росте, доки ти бачиш, а потім, повернувшись по роках до саду, не впізнаєш його: здичавіла впорядкована жорсткою рукою природа, скуйовдилось волосся і застує світ. стара радіола мовчить, разом з усім світом; підбірки журналів, прочитаних у сонячному дитинстві, мовчки чекають на смерть у печі — треба ж розтопити ще піч у хаті, і винести білизну — висхнути: тут майже завжди вогко, тут ніхто не живе.

з віршами завжди так: хто живе в них? ані пустельники, ні самітники, але — відлюдники, втікачі, яким не до яскравих вогнів реклям, яких гаряча асфальтова ріка не напуває, а може, навпаки: бачать вони в кожному домі фортецю, а у фортеці — пекельний вогонь, а посеред пекельного вогня — острів; на острові тужить прекрасна діва, і коли хто дістанеться до нього, забуде дім і язик, і стане саламандром, що житиме у вогні — дивитися і б і дивитися в ті очі, пити б і пити з тої пісні. грудень, липень, серпень, вересень, два, один, два, чотири. пам’ятаєш?

проте саме пам’яті більш ніж достатньо: що більше прожитих днів, то менше є про що говорити, і, зрештою, все вкладається у формулу, придатну для блюзу: прокидаєшся вранці, одразу ж дивишся на телефон, який щойно тебе збудив, на годинник, який щомиті може стати телефоном, і думаєш, чи стане тобі часу випрасувати одяг і почистити зуби, і що краще — поїсти чи помити взуття; кожна година — година пік, і мученики вже більше не відчувають власних мук, позбавляючи себе очищень стражданням за допомогою численних засобів, призначених для того, щоби стерти усякий вираз з лиця. втім, за вікнами ввечері лиць теж не видно. маленькі фігурки живуть в цих прямокутниках світла, і потім ховаються у прямокутники темряви; мешканці Мондріана їдять картоплю; напевно, в тобі б’ється серце тунця і шкіра твоя гладенька, наче в октопуса — інакше чому ти біжиш, залишаючи темні провалля слідів на площі, яку щойно засипало снігом, до дверей, що приведуть тебе до високої будівлі — ракурс, з-під якого ми позираємо, вивертає світ навиворіт: ти біжиш по внутрішній поверхні кулі, а ми на тій стороні, і будинок не так високий, як глибокий, ніби протин цієї нашої сфери, ніби спроба сягнути самої середини — так ніби там виявиться не кісточка, а новий шар м’якоті.

альбом, у який ти добираєш запахи, стани, старанно вкладаєш старі фототокартки, які вицівіло спостерігають за всіма маніпуляціями — вони ж бо мають очі; а от квітка, знайдена на галявині коло невеликого чоловічого монастиря старовинного ордену, очей не має. з нечутним подихом лягає вона вглиб сторінок, між сторінками, всередину, відділяючись від того, що зовні.

завтра почнеться весна.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s