* * *

Хіба ти, вигаднику, знав,
як ніч забирає слова?
Окрав і упав ночеплав —
де тихо і солодко спав
на ліжку із п’яних трав,
там виє сама сова.

Хіба ти, коханче, не був
тремтливим і ніжним, як дим?
Замкни тепер дім на засув —
як ніч цю холодну прочув,
що каже: «в тобі тепер тут умру» —
то пустка тепер, а не дім.

Хіба ти, дівчино, раніш
сумною такою була?
Сміялась частіше аніж
гадала про завтрашнє, й між
інших солодка, мов мла,
і води безкрайні, текла.

Хіба що ти, старче, не був
Ніколи в житті молодим.
Окраєш самотню добу
і листя умостиш в гробу
і граєш у свою трубу,
тремтливий і ніжний, мов дим.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s