Білий @$^@ Завадського

КрикКрик by Юрій Завадський

My rating: 4 of 5 stars

Буду перечитувати.

Одне з очевидних чудес сучасної поезії — можливість проживати спільний світ з поетом і можливість зустрічі з ним у цьому світі. Чути, як автор читає власні вірші — геть інший досвід, ніж читання програмних рядків з часів минулих, хай би який добрий вони мали коментар. Утім, поезія Юрія Завадського є геть іншим досвідом і в ситуації літератури сьогодення.

Читаючи, Завадський використовує свій друкований «Крик» як діджей — платівку: змішує різні рядки, імпровізує, наживо перемонтовує. Наче дає спробувати нестійкість на смак. Ця артистична метода сполучається з тим, що є у кожного живого автора: голосом, харизмою. Разом вони формують враження. Уявлення: «Завадський is…»

Утім, чи може суттєво впливати образ автора на подібну книжку? Чи образ такого автора — на книжку в принципі? Адже, залишаючись із нею сам-на-сам, ми отримуємо щось геть інше, ніж мали раніше. Замість міксу і живого шуму — чисте студійний звук. Якщо звуком можна назвати мовчання. З іншого боку, що би там не декларував автор, з книжкою простіше. Вона мовить — і не вступає у дискусію. І вона — мовчить. Книжка в цьому сенсі німа, наче кіно. І назва «Крик» наче відсилає нас не до звуку, а до певного референта: спогаду, запису, фотографії. Крик, який триває «там», а тут

Крики, наче камiння, мовчки переношу
З мiсця на мiсце…

«Крик» — симетрична книжка. Перший рядок початкового вірша —

Я — стою осторонь.

Перший рядок останнього —

— А чужинець — ти!

Чи навіть інакше: починається книжка рядком
юрійзавадський крик

і закінчується

One of these days
I’m going to cut you into little pieces

Pink Floyd

По центру, в ролі осі симетрії, паліндромний

Саме сьогоднi —
Переходжу вулицю, переймаю досвiд, мовчу.
— Що сталося з тобою? — питає мене хтось.
— Саме сьогоднi переходиш вулицю,
Переймаєш досвiд, мовчиш. Я ж питаю себе:
— Що сталося з тобою?

Зовсім недавно мірилом поетичної майстерності виступала версифікаційна вправність. Тепер, можна сказати, ним стала вправність метафорична.
Поезія Юрія Завадського в «Крикові» позбавлена і першого, і другого. В ній немає жодного римованого тексту, жодної позірної спроби утворити ритм всередині рядка, строфоїда, віддати належне грі асонансів і алітерацій. Поетичним у ній є те, чого в ній немає. Крик — це, власне, біле, яке залишається без літер. Тексти позбавлені навіть звичних роздільників ***, іноді здається, що цей вірш — насправді, продовження іншого.

Так останній рядок на с. 17

Закриваю долонею рота.

отримує продовження на наступній:

Накриваю долонею шклянку, —
Там метелик.

Замість звичного «ліричного сюжету» і звичаєвих «ходових характеристик» для сякого-такого аналізу на цих сторінках домінують оператори й дескриптори станів. Ключі до дверей, за якими — ну хто ж насправді знає, що там за ними. В своїй мінімалістичній чистоті ці тексти, здається, навіть не відкриті для множини інтерпретацій. Тільки для співпереживання. Співпроживання. Переходиш — від сторінки до сторінки, занурюєшся в певний стан, мандруєш шарами всередині цього стану, книжка добігає кінця.

На першій сторінці обкладинки з туману проступає короткий рядок назви. На останній він розркривається темним проваллям силуету. Це дерево. Це крик.

Зверху, над криком, залишилася прогалина,
Котру не знав як заповнити.

View all my reviews

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s