Йозеф Вінклер. Вивезена

Прочитати фрагмент із книжки можна на сайті «Простори»: http://www.prostory.net.ua/ua/translate/572-2012-09-29-13-44-42

Перекладач — Неля Ваховська, засновниця ТСПП (Творчої спілки перекладачів та письменників). Можна прочитати інтерв’ю з нею: http://levhrytsyuk.blogspot.com/2011/11/37.html

Нижче — мої роздуми по прочитанню. Вінклера я не знаю, інших його романів не читав, думаю, вони разюче відрізняються від «Вивезеної». Чи будуть вони перекладені українською — зараз відає тільки бог.

Вивезена: Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинствоВивезена: Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство by Josef Winkler

My rating: 4 of 5 stars

Публікація спогадів української експатріантки для сучасного українського ринку не дивина. Інтерес до історичної літератури та передусім мемуаристики стабільно високий і щороку тільки зрозстає. Натомість повною несподіванкою видається те, що автор цієї книжки — сучасний австрійський письменник Йозеф Вінклер, якого з оповідачем на перший погляд єднає тільки земля, власне, регіон Австрії — Каринтія. Для Йозефа Вінклера це батьківський край і невичерпне творче джерело. Валентина Нідерштарцер, яку Вінклер у романі називає Нєточкою Ілляшенко народилася в Україні, але більшу частину життя прожила в Каринтії. Втім, оповідача-Вінклера це, здається, не надто обходить.
Роман «Вивезена» було написано на початку вісімдесятих років, і опубліковано 1983 року. Він складається із двох частин. Перша, значно менша за обсягом, слугує преамбулою до основного тексту — спогадів Нєточки Василівни Ілляшенко. В ній автор дистанціюється від подальшого викладу, беручи на себе роль медіума. Перед нами постає образ письменника, який стомився від життя у Відні. Він забираєтсья з великого і відчуженого міста, і планує залишитися в селі «на багато місяців», щоби в спокої працювати над романом. Натомість понад рік він живе у обійсті Нідерштарцерів. Спочатку, певно, тільки пише, не наважуючись вийти з кімнати. А потім поволі занурюється у триб життя при землі. І тоді, коли не дивиться у вікно на рідне село, до якого не повертається, він слухає історії господарки, Штарцерової Валі, Нєточки. Ці історії заворожують Йозефа Вінклера, наче оповідки Гомера про події сивої давнини.
Ця преамбула водночас документальна й усуціль літературна. Образи, які постають на цих сторінках, ми зустрічали й раніше: письменник, втомлений від «залізної руки города» і загалом змучений своєю творчою працею, шумовиння днів і поважний крок історії. Місто — гамірний вулик минущості, де усе — несправжнє, навіть смерть, що вже казати про життя? «У горах, там сидять біля смертного ложа старого змарнілого селянина, в місті — ні, тут помираючого вантажать у коробку швидкої. Смерть поспішає, вона обганяє життя». Чи можливим би був цей мотив без літературних попередників, таких як «Записки Мальте Лаурдиса Бригге» Райнера Марії Рільке, одного з визначальних для літератури модерну? Утім, сама форма оповіді, її виразна стилізованість спонукають читача до пошуків і порівнянь. Змістовно ж вона покликана вирвати чительника з плинного часу і занурити в міфічний. Йозеф Вінклер починає жити в селі, наче ніколи там не жив раніше. А разом з ним і читач змушений помітити, що «купує курячі яйця в пластику». Разом із оповідачем він спостерігає за народженням теляти, яке описано надзвичайно прямо, без жодних художніх прикрас. І зрештою, разом із оповідачем він перетворюється на терплячого слухача, щоби почути історію українського дитинства Нєточки Василівни Ілляшенко, яка становить собою другу і основну частину роману.
«Вивезену» подано як оповідь від першої особи, з повторами, і звертаннями, характерними для усної мови. В тексті відсутній авторський коментар, та і якого коментаря чекати? Між Йозефом Вінклером і Нєточкою Ілляшенко — пріва у півстоліття. Він ніколи цілеспрямовано не цікавився історією України (і треба сказати, не зацікавився: «Вивезена» є єдиним подібним текстом автора), для нього історія Нєточки — це фантастична сага про силу людського духу. З цієї не-історичної перспективи оповідь «Вивезеної» є пам’ятником усім тим нашим невідомим пращурам, які колись переживали голод, війну, зміну соціального устрою. Вони, задіяні у вселюдському виживанні, не мали часу на рефлексію, почуття екзистенціального абсурду, на освіту, яка уможливила б подібні почуття.
В цьому послідовному і кумулятивному епосі немає класичного сюжету, який би базувався на провідному конфлікті. Але всі життєві мікросюжети, всі оповіді, з яких складається історія «українського дитинства», пронизані утвердженням ідентичності (для постколоніальної України це, безперечно, мета-тема: починаючи з перших років незалежності, коли пошуки і виклики ідентичності постійно фігурували в публічному дискурсі, і до сьогодні ми прагнемо знайти своє унікальне місце в світі, який безперервно ділиться на все новіші категорії).
Вінклер, живучи неподалік батьківського села, тільки дивиться з вікна на полонину. Він так і не спускається вниз. Жодного слова чи натяку на те, щоби освіжити спогади дитинства. Глибокі переживання єдності з природою, описані автором у вступній частині, не пов’язуються з давнім минулим. Як випливає з післямови перекладачки, це свідома позиція. Вінклер-образ романів Вінклера-письменника — чужинець у своєму краю. Людина, що порушує табуйовані громадою теми, стає вигнанцем.
Таку само долю переживає Нєточка. Ми бачимо маленьку дівчинку, і чуємо голос старшої жінки, доля якої — бути й залишатися чужим, жити з цією інакшістю без жодної можливості змінити це. В радянській України родина Ілляшенків — куркулі, які наражаються на класову ненависть люмпенізованих верств. На новій батьківщині вона — «російське людло». Втім, життя в Австрії майже не описується. Воно лиш обрамляє полотно спогадів.
Чиї ці спогади? Певно, Нєточка Ілляшенко постійно згадувала ці історії протягом життя, повторюючи і редагуючи їх, доводячи до тої цілості, яка би виглядала для неї органічною. Наша пам’ять динамічна, вона редагується при кожному звертанні до неї. Одним подіям надається статус важливих, які б емоції вони не викликали, інші забуваються. Спробуйте-но згадати роки раннього дитинства. Що є нашими спогадами, а що — розповідями батьків і друзів, привласненими пам’яттю? Події роману описано з такою ретельністю, ніби вони відбувалися вчора. Значна частина світу, описаного Нєточкою, могла існувати тільки у словах її батьків та старшої сестри.
Як і у персонажів роману, у його читача теж немає вибору, ніж як сприймати все розказане через призму сприйняття Вінклера (його романного альтер-его), який бачить за Валентину Нідерштарцер Нєточку Ілляшенко, яка чує голос своєї матері, Гапки. Передача досвіду відбувається через своєрідне ритуальне поїдання історії.
Український читач у цьому сенсі багатший за австрійського. Ми можемо звіряти розповідь Нєточки з тим, що знаємо. І з тим, що чули.
Якщо для того, аби вчергове згадати власну мати чи бабусю з їхніми історіями, треба прочитати «Вивезену» Йозефа Вінклера — це, безумовно, вартісне читання.

View all my reviews

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s