Евгений Шварц. Телефонная книжка


Телефонная книжка
by Evgeny Shvarts

My rating: 4 of 5 stars

Донедавна я міг би з повною впевненістю сказати, що не люблю мемуарної літератури. Після цієї книжки я такого вже не говоритиму.
Все почалося з кількох згадок у мережі — в різних місцях, в зовсім різних контекстах (втім, хіба настільки) матеріалізувались цитати: то з п’єс, то зі спогадів. Я знав, що Шварц драматург, і завжди думав, що це автор, який має сподобатись. Але цим усе і обмежувалось. Я знав, що він автор «Дракона», колись забороненого і гнаного, потім екранізованого. А от що він написав сценарій до ще чорно-білої радянської «Попелюшки» — не знав. Але при загальному охваті «Телефонної книжки» про автора можна більше дізнатися з Вікіпедії. Справа тут не в скромності (чи самоцензурі) — у Шварца така натура, він споглядає, нечасто зазираючи до люстра.
Історію пишуть переможці, і єдиною безперечною перемогою Шварца можна вважати довжину його життя в СРСР. І помітно це лише за контрастом, коли він згадує про своїх друзів-оберіутів. Решта — історії не з передової. Зараз досить легко всіх пращурів поділити на борців із системою і її адептів. Але більшості людей не було коли замислитись за виживанням. Попри те, що світ, побачений і згаданий автором, можна загалом назвати закулісним, там теж вистачало їх, цих гвинтиків, анонімних, попри свої імена.
Цікаво, як він сам думав про «Телефонну книжку»: вона водночас і досить стримана, і досить відверта — для того часу, коли писалася, напевно, навіть відвертіша.
Люди, описані в цих спогадах: різноманітні сусіди, лікарі, колеги — переважно мертві. Мені до цього довелось якийсь час звикати. Згадується який-небудь хлопчик, а в примітці написано, що він помер за пару років до мого народження.
Інша епоха, і люди часом інші, а часом ті самі. І часом це дуже неприємно: що є такі невитравні, невиправні риси і люди.
Втім, загалом описи наскільки ретельні (для уводин якогось персонажа Шварц може кілька сторінок описувати атмосферу), настільки ж людяні і незлобиві. Людяні — в сенсі людські. Навіть про людей, яких можна зненавидіти, він пише так, що їх скоріше хочеться пошкодувати.
І дуже, дуже багато про театр.
Варто, напевно, знати, що в роки першої Світової Шварц отримав контузію і пожиттєвий тремор — про що у спогадах ані слова. Тому в роки другої Світової опинився не на фронті, а на палаючих дахах Ленінграду. І згадує те, як просто сприймався жах війни (страшенно шкода, що через кілька місяців після прочитання я можу краще зрозуміти ці спогади). А про те, що його евакуювали звідти з дистрофією, не пише. А про життя в евакуації — і побут, і людей з різною поведінкою — знов пише.
Попри всю щирість, ретельність, атмосферність, не скажу, що книжка дається легко. По перше, це чисті спогади, де оповідь перескакує з одного на інше — нелінійне, безсюжетне письмо. Досить часто трапляються афористичні узагальнення, але без генералізацій. Лише кілька прийомів та сама постать споглядача-оповідача тримає докупи це радяньске дзухіцу. Досить промовиста, і від того трохи страшна історія про життя на узбіччі радянської історії.
Абсолютно не шкодую.

Інші мої відгуки на goodreads

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s