Тепер вони житимуть тут

Тепер вони житимуть тут. Там, нагорі — лиш вітер. Він заносить піском круглі глиняні будинки, де жінки тримають коло себе дітей. Вночі він сміється, завиваючи в комині. Він забирає дні, сліди, риси обличчя. Жінки знають острах, бо одного дня діти покинуть їх. Діти знають лише подив, бо все інше попереду.
Єдиний, хто туди повертається — водій старого автобуса. Він приїздить увечері, коли суха земля видихає тепло, а жінки в круглих хатах запалюють грубки. Сідає на лавці під сливою, і чекає. Десь всередині, за вікном, грає радіо. Чути запахи: скоро вечеря. Небо над вишнею — синець: сизе, важке, низьке. Вітер гуде, зриває листя, губить його в траві, шелестить нею. Водій автобуса їсть похапцем, мовчки, крадькома, затуливши миску плечем від жовтої лампи. Жінка, що дивиться на нього, нічого не каже. Останній раз він накусує ложку, останній раз дзвінко вона лягає на білу емаль. Жінка дивиться. В її круглому погляді гасне останній сонячний промінь.
Зранку присадкуваті чоловіки залазять до автобуса. Крізь вікно жінка бачить, як матері проводжають їх, намагаючись утримати в пам’яті той давній образ. Але ці — схожі одне на одного, наче брати; жоден з них не нагадує маленького хлопчика. Тепер уже вони нічиї сини. Лиш матері лишаються матерями, і доки вони йдуть до круглих хатів, страх потроху виходить, перетворюючись на вітер.

*фрагмент із минулого (чи позаминулого?) року. думаю, в кінцевий текст не увійде.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s