post-wrimo

Сьогодні останній день письмо-марафону. Цього року я розраховував лише на участь. Стало цікаво, а що буде, якщо писати хоч скільки-небудь, але щодень?
В цифрах за місяць написано 6203 слів без вихідних. В середньому, 207 слів на день. Набільший фрагмент 800 слів, найменший 21.
Двадцять одне слово — в твітер не влізе, для блогу мало — як допис на фейсбуку маленькими літерами.

Для більшості фрагментів я скористався безкоштовним редактором FocusWriter. Справді, підтримка markdown для блогу важливіша, ніж для тексту (і думати над форматуванням замість сюжету справді трохи нетойво).

Ну ясно, жодного твору на виході. Навіть більше, я нині скептично ставлюсь до ваги власного конструювання прозових текстів, ще й у такому (інтенсивному) ключі.
Мені відомо трохи плюсів і мінусів такого місячника. Трохи — бо, як у багатьох творчих діяльностях, універсалії нечасто працюють. Якщо практикувати ще, неодмінно будуть нові індивідуальні відкриття.

Що я знайшов цього разу, стане ясно трохи згодом.

Експрес-письмо та інструментарій

Я звик щороку робити кілька дописів про писання — перед, під час та після NaNoWriMo. Як правило, повторюваними були пости про нанораймо та про різний помічний софт. Цей допис відповідає духові традиції. Майже.

Про NaNoWriMo

Я написав (у першій редакції) трохи більше 400 слів про недоліки NaNoWriMo. Але хіба це мене зупиняло раніше?

Цього року я не знаю, чи почну, і якщо почну, то що. Ідея місяць пробувати щось робити щодня — хороша. Ідея колективного марафону не приваблює, але і не відлякує, головне для мене змістова частина, а не соціальна. Жовтень — місяць щоденного малювання, і цей досвід мені подобається. Рік за роком я брав участь у письменницькому марафоні. А зараз не знаю. Хочеться продовжити практику щоденних замальовок, подивитись і попробувати ще різні штуки. Для того, щоб успішно завершити інктобер, треба 30 малюнків, а вже які вони, залежить від художника. Для нанораймо треба справді вкалувати за клавіатурою. Щоб написати 50000 слів, треба щоб ця ціль мала високий приорітет. Тоді знайдеться час і натхнення.

Інтенсив як форма добре підходить для перевірки нових діяльностей і прокачки конкретних скілів у добре знайомих. Не конче вписуватись у марафон чи челендж, можна провернути щось схоже за допомогою онлайн і офлайн курсів абощо. Чи брати участь у NaNoWriMo — на це питання я шукаю відповіді щороку. Чи писати взагалі — треба відповідати щодня.

Програми

К чорту. Так, є безліч платних програм для письменників. Чи дорого коштують добре розрекламовані? На українські реалії — дорого. Чи мають вони якісь мєга-супер-фічі, недоступні у безкоштовних аналогах? На мою думку — ні.

Зараз для кожної потреби існує чимало варіантів. Можливо, якась із платних програм пропонує зручний сеттінг. Або стильне оформлення.

Я думаю, зручна програма має не дратувати і автозберігати. Все інше на любителя.

Назву кілька варіантів (що перше згадалось).

Simplenote — зручна штука для коротких заміток. Зараз безкоштовна і запускається на всеможливих пристроях та операційних системах. Письменники минулого користувались картками. Це цифровий аналог. Записати щось на телефоні, продовжити на лептопі, якщо не хочеться розводити муть в основному рукописі.

FocusWriter — безкоштовний, простий редактор. Linux, Windows, Mac OS. Простий — наприклад, не підтримує Markdown. Зовнішній вигляд продиктований інструментами Qt.

SublimeText — текстовий редактор, (в основному розрахований на програмістів), головна фішка у безлічі плагінів та налаштувань.

Google Documents теж непоганий варіант. Ну і далі різних варіантів буквально сотні.

Тут-таки хочеться вставити про те, що я не знаю достойного безкоштовного відповідника для InDesign, але це геть інша історія.

 

UPD:

Свіжий допис на TechRadar про те, як організувати письмо без зайвих витрат.

Мобільний влоггінг

Рік тому я писав про різні бюджетні засоби для монтажу відео на комп’ютері. Тепер, треба сказати, відео зі смартфона не конче кудись передавати до публікації на YouTube. Так само, як і доглибно вникати в технічні специфікації. Одразу три різних програми, з якими я нещодавно познайомився, пропонують створення коротких відео на автоматі. Загалом програм для редагування відео на гаджетах значно більше. Окремий жанр — короткі відео до хвилини для поширення в месенджерах та мобільних соцмережних програмах.

Для прикладу я зібрав ролики з однакових нехитрих джерел.

Google Photos

https://photos.google.com/

Нащадок Picasa пропонує передусім хмарне зберігання фото та відео. Та автозавантаження до хмари з папок на комп’ютері та мобільних пристроїв. Гугль-фото просить авторизації, завантажуваний контент додається до загальної квоти на диску (пошти та документів).

Одна з нових автофункцій — помічник, який робить автоматичні гіфки, колажі з кількох фото (це поки ще не арт колажі, а просто скомбіновані за сіткою кілька знімків), та відео. Помічник ініціативний, сам пропонує відеоколажі із завантаженого матеріалу. Тут головний критерій — наше ставлення до контенту. Якщо це коротке (на хвилину приблизно) відео про прогулянку з друзями чи родиною, буде приємно.

Крім того, помічником можна скористатись для створення відео із власноруч відібраного матеріалу. Із неочевидних функцій — є мінімальні можливості до редагування окремих сцен «фільму» та творчі фільтри.

Здивувало, що зараз не можна поширити таке відео одразу на YouTube. Для цього його треба скачати з гугл-фото, а потім закачати на гугл-відео. По суті, це найближчий аналог Windows MovieMaker, ще простіший і ще доступніший.

 

GoPro Quik

https://quik.gopro.com/en/

Цей редактор дає найбільш динамічні відео. На вибір пропонуються набори шаблонів, до яких входять титри, переходи та пропонована музика. Музику можна замінити, окремі кадри редагувати (змінити довжину, розрізати, масштабувати тощо). Основна опція також збереження: або на пристрій, або кудись у мережу Quik (не пробував). Тут найкращі титри, і загалом усе так креативно, що іноді здається аж занадто. Втім, поки ця іграшкова монтувалка мені сподобалась найбільше.

Adobe Premiere Clip

http://www.adobe.com/ua/products/premiere-clip.html

Здається, перші два слова з назви говорять самі за себе. Те, що титрування тут суто умовне, компенсується сумісністю зі «старшим братом». Почати монтаж можна на телефоні, а закінчити на комп’ютері. Я би назвав такі програми приємними бонусами за підписку на Creative Cloud. Втім, і без підписки тут можна скомпонувати ролик. Тут є два режими, авто та ручний. Експорт відео у Dropbox чи YouTube напряму. Як я зрозумів, проект одразу зберігаєтсья у хмарі.  Для роботи з програмою потрібно мати чи створити Adobe ID.

Я помітив, що (чомусь) між окремими кадрами в цьому автомонтажі є паузи на стоп-кадрах.

Певно, в ручному режимі це все можна виправити, він на позір видається найбільш складним (точним, багатим на опції регулювання). Але автоматика, як на мене, програє попереднім варіантам.


Підсумки

Для того, щоб зробити швидке відео (влог, бекстейдж, анімовану листівку для рідних та друзів з ними ж), потужностей смартфона вистачить. Попри велику конкуренцію, як завжди, рулить контент. Якщо є унікальний сюжет, чи поєднання події, часу і місця, відсутність камери за тисячі доларів — не біда.

Для того, щоб це відео виглядало не просто гут, а супергут, потрібно постаратися (всі ці ручні налаштування дуже корисні, бо програма розставить красиві переходи, не зважаючи, де саме вона їх ставить, і до фінального ролику може не потрапити хтось чи щось важливе). Рахунок іде на години (переглянути, поредагувати, знов переглянути, знов… і так до результату).

Якщо ви плануєте монетизувати контент, слід подбати про щонайбільшу ступінь самостійності відео. Мелодії, що пропонуються на тло безкоштовно, насправді нормально монетизуються правовласниками на YouTube. В тому числі, у таких роликах.

 

 

Ларс Нурен. Пьесы

Часом дочитую і дивуюсь — як узагалі це сталося? Чому ця книжка?

Дуже легко, читаючи п’єси Ларса Нурена, уявити собі благополучного шведського громадянина, якого театр прагне вивести за межі комфорту. І так само стає зрозуміло, що наш театр нині прагне розважити, заспокоїти. Бути чарівним і впізнаваним.

Конструкції Ларса Нурена позбавлені як чарівності, так і впізнаваної «театральності». Деякі дуже нагадують, що може відбуватись у сусідній квартирі, у нашому дворі. В моїй голові, чи може, вашій.

Всі тексти дуже діалогічні: герої весь час розмовляють одне з одним, ремарок небагато, все розвивається і розкривається в діалогах. Без риторичних фраз, спрямованих до глядача в залі, високих гасел тощо. При цьому персонажі так само оперують медійними та літературними штампами, як і люди довкола нас (тільки медіа інші).

Ще одна спільна риса — напруженість. Незручність. Ці п’єси знаходяться в зоні дискомфорту. Читаючи, я не раз думав, що більшість реплік ніяк не залежать від тону чи гучності. Можна уявити постановку без декорацій, де актори, одягнуті в «звичайний» одяг, озвучать репліки безбарвними голосами. Це, певно, навіть посилить моторошність. Тоді як гротескна гра, притаманна сьогоденному українському театру, навпаки, пом’якшить враження.

Напевно, я не читатиму ці тексти знову. Тому далі коротко опишу сюжети і враження від кожної п’єси собі на згадку.

Воля к убийству

Одноактівка на трьох. Нагадала «Урок» Іонеско, тільки гри менше, напруження більше. Батько на качелях між нещасним і загрозливим, загадковий син, дівчина, схожа на статистку.

Початкові ремарки дають детальні й розлогі характеристики приміщення — але мені вони ні про що не говорять.

Ночь рождает день

Одна з найдовших, але й найвеселіших вистав. В центрі сюжету історія батька-алкоголіка. Вже на початку вистави ясно: щось не так (це характерно для всіх п’єс збірки). А під кінець ми стаємо свідками руїни: діти дорослі й відчужені, бізнес занепадає (якраз через те, що алкоголь починає продаватися вільно).

Деякі мізансцени з участю молодшого сина описані дуже кінематографічно, так, що для постановки режисеру та сценографу точно доведеться щось вигадувати.

Роль батька трагікомічна. Можно відіграти геги жорстко-соціально, можна дати глядачеві посміятися. Це якраз для Нурена непритаманний елемент.

Кінець, як більшості п’єс, відкритий. Без остаточної крапки чи моралі (все стає ясно по ходу дії, спеціально додавати нічого не треба). Грає джаз, молодший син спускається сходами і танцює. Цю роль можна теж розкрити в оптимістичніший чи трагічніший спосіб, взагалі, якщо для батька надії нема, то для дітей може бути. Але для цього треба постаратися.

Демоны

Дві пари. В умовно першої (все відбувається в їхній квартирі) дітей нема, і це їхнє пекло. Треба було розійтися безліч конфліктів тому, тепер вони здатні лише мучити одне одного. В умовно другої дітей двоє, і все життя перетворилося в пекло механічного відтворення соціальних ролей.

Соціальна складова у Нурена всюди важлива, і майже всюди збалансована абсурдністю. Тут вчинки дорослих людей доведено до повного гротеску. Протягом п’єси квартира систематично руйнується, героїня падає через скляні двері (бо їй так хочеться), рве сукню, герой посипає всіх попелом своєї матері. Адюльтер-недоадюльтер і символічна сцена наприкінці, коли в глибині раптово спалахує човен (імовірно, в ньому одна з жінок).

Больница

Дурдом. Дві дії, які розгортаються між різними божевільними. Один із персонажів молодий неофашист, інший біженець, але все це маски. Кожна роль як інша хвороба, яка досить жорстко задає репліки і межі. Одна з найбільш незрозумілих для мене п’єс збірки (бо навіщо?). Наприкінці одна персонаж начебто помирає. Всі виходять, і того одного, що залишився, «розриває на атоми від шизофренії».

Після цієї п’єси я зробив паузу у читанні, бо стало ясно: що далі, то веселіше буде.

Война

Війна залишилася в минулому. Вона принесла жах, який не можна забути, але можна пережити. І що потім? Я думаю, ця п’єса пропонує задуматись над цим питанням. Що залишається, коли нічого не залишається? Сліпий каліка повертається з табору для полонених, до зруйнованого дому, де його погвалтовані доньки граються черепом пса, якого з’їли від голоду, а дружина зійшлася з братом, бо думала, що цей уже не повернеться.

Принаймні двоє дійових осіб прагнуть залишити цю руїну, податись кудись, де, принаймні, не буде пустки довкола. Лише всередині.

Кінець обриває зустріч братів. Він умовно відкритий, бо у персонажів однаково є тільки минуле.

Холод

Троє шведських неонацистів вбивають хлопця в день закінчення навчання. Із самого початку зрозуміло, що вихід із конфлікту можливий лише через насильство. З моменту появи четвертого персонажу і до самого кінця треба терпіти обмін цими порожніми репліками.

Це, мабуть, єдина п’єса, де читач чи глядач, по суті, стає співучасником саме через пасивність, невтручання, бо саме так це і відбувається: спочатку ми боїмося і заспокоюємо себе, а потім пізно.


Підсумки. Оскільки я загалом не любитель соціалки, то читав із любові до драматургії й театру. Вразило, як все це сконструйовано через діалог, як соціальне висловлювання набуває артистичної форми. Відсутність повчальності, притаманної українським текстам різних родів і жанрів. Відсутність чорнухи — Ларс Нурен не смакує нещастя своїх персонажів. Відсутність гегів — роботу глядача ніхто не полегшує. Взагалі така нейтральна напруженість, як на прийомі в лікаря, який просто залазить вам у нутрощі а потім вилазить, не намагаючись по ходу злякати чи розважити. Робить роботу. Він ріже. Нам терпіти.

На українській сцені зараз я цих п’єс не уявляю. В нас зона дискомфорту знаходиться всюди за сценою. Уявляю, як писав на початку, ситого, захищеного європейця, який платить податки і чесно готовий виділити трохи стурбованості загальнолюдськими цінностями між вибором одягу до театру і вечерею.

Ян Флеммінг. Казино Рояль (Бонд–01)

Перше питання, яке постає після прочитання першої книжки — чи варто взагалі читати наступні? Все-таки за півстоліття цей епос із книжок надійно перекочував у кіно.

До знайомства мене спонукало паралельне читання «Ролі читача» Умберто Еко (там є есей про бондіану, який у мене ще попереду). Ну і уявлення про цю книжку як про відпочивальну.

З відпочинком не склалося. Чи то лекало застаріло, чи то я чогось не того від книжки очікував.

Бонд з перспективи сьогодення виглядає простішим за прутень на ніжках. Завдання — абсурдним. Дії описано лаконічно (читай — скупо), а описи дуже детальні, часом просто гігантські. «Він запалив свою сімнадцяту сигарету за цей день…»

Еталони шаблонами поганяють.

Добре, що цю книжку можна спойлити! В сенсі, основні перипетії відомі з кіна, лиш треба одразу викинути всі екшен-елементи, бійки і суперпристрої. І трохи змінити політичні акценти.

Книжка vs екранізація

Ле Шифр виявляється агентом СРСР. Це для мене було початком абсурду: злодій хотів повернути в казино гроші, які втратив, вклавшися у мережу борделів.

Тобто є червона загроза, а також СМЕРШ (радянські асасини).

Машина Бонда — Бентлі. Принаймні, в першій книжці.

Методика катувань 007 в кіно і книжці та сама. Антураж міняється, а стільчик без сідушки ні.

Один із супротивників 007 знає джіу-джитцу! А Бонд собі в книжці ще не завантажив.

В книжці теж є чудо-технології. Наприклад, Белінограф. Погугливши, я дізнався, що це машина для передачі фото по телефону. Ось така

фото із Вікіпедії

фото із Вікіпедії

Ще я дізнався, що звичайні горизонтальні жалюзі (хто їх зараз не бачив?) називаються венеційськими. Красиво.

Веспер

Це для мене окрема тема. «Казино Рояль» це такий еталон чоловічого шовінізму. Перша поява подвійної агентки супроводжується рулоном товарного опису: зачіска, одяг, губи, груди… Потім цей опис повториться з дієслівним супроводом, коли дійде до «романтики»: що герой хапає та як стискає.

Бонд одразу вирішує, що хоче переспати з Веспер. Але тільки тоді, коли розбереться із завданням. Ну а те, що вона завадить завданню, безсумнівно. От що буває, коли жінки беруться за чоловічу справу… все це написано прямим текстом.

Потім секс із нею стає для Бонда важливішим — це наче фінальний екзамен на шляху його одужання після тортур. Зможе чи ні? (Глупе питання)

Прочитавши листа (по суті, передсмертну записку), Бонд відкидає його, наче отруєного. Бо він патріот! А та сучка спочатку зрадила Британію, бо хотіла врятувати життя попереднього коханця, а потім вбилась, бо закохалась у Бонда — того згубила, а цього захистила від СМЕРШівця. Ну й дура. А він же їй, пожмакавши, хотів пропозицію зробити.

Цитати

Матіс каже, що номером два буде Веспер:

Women were for recreation. On a job, they got in the way and fogged things up with sex and hurt feelings and all emotional baggage they carried around. One had to look out for them and take care for them.

Про стосунки:

The conventional parabola — sentiment, the touch of the hand, the kiss, the feel of the body, the climax in the bed, then more bed, then less bed, then the boredom, the tears and the final bitterness — was for him shameful and hypocritical. Even more he shunned the ‘mise-en-scene’ for each of these acts in the play — the meeting at a pary, the restaurannt, the taxi, his flat, her flat, then the week-end by the sea, then the flats again, then the furtive alibis ant the final angry farewell on some doorstep in the rain.

Словом, романтика.

Коктейль

Three measures of Gordon’s, one of vodka, half a measure of Kina Lillet. Shake it very well until it’s ice-cold, then add a large thin slice of lemon-peel.


Звісно, зараз я сам собі нагадую ту домогосподарку, яка дивиться порнофільм, сподіваючись, що в кінці герої таки одружаться… Бо вже думаю, чи починати наступний роман серіалу.

Розбір пошти Gmail

Кілька разів я стикнувся з тим, що безкоштовна квота на моєму гугл-акаунті добігає кінця. Це 15 гб — раніше стільки всього могло поміститись на комп’ютер. І більшість місця займає пошта.

Це дивує і не дивує водночас. Пошта, мабуть, перший продукт Гугла, крім пошуку, про який я дізнався. Я зареєстрував скриньку, отримавши запрошення від Отара Довженка (завдяки livejournal), і також роздавав запрошення, які отримав сам. Мабуть, попервах я просто видаляв старі листи. Але місця ставало дедалі більше, з’явилася функція архівування…

І от. Я зробив трохи неправильно, одразу вичистивши кілька тегів та видаливши листи від адрес зі складовою noreply. А тоді попросив архів ряду служб у сервісі Google Takeout.

Попереднього разу, коли я думав був пройтись по листах, мене зупинила ностальгія. А зараз вже зовсім бракує місця. Отже, я викачую все-все. І поки процес триває, можу поділитися нехитрими спостереженнями і планами.

Щодо спостережень — звісно, така глибина поштової скриньки (трохи більше 10 років) має потужний коефіцієнт ностальгії. Рука не піднялась видалити листа, якого я, переїхавши до Києва, відсилав потенційним роботодавцям. Бо він наївний, як і я тоді. В деякі листи, думаю, не вистачить сміливості зазирнути. Якісь перші сповіщення (частину яких я вже видалив) теж мають емоційний заряд: коментарі до записів, додавання до друзів.

Звісно, коли я вмикав архівацію чату, то був певен, що шукатиму тези якихось глибоких дискусій. А користувався пошуком за ці роки переважно по роботі. І то, треба сказати, як правило, не глибше року доводилося занурюватись.

Ну ясно, що написати тексту по гігабайту за рік — це треба бути Франком в кубі. Більшість цього обсягу складають різні вкладення: деякі з них геть непотрібні, багато дублів. А якісь можуть стати відкриттям архівіста. Можна почати з великих (є фільтр пошуку «із вкладеннями, більшими за x»). Частину планую скачати окремо, потім все повидаляти, крім недавніх робочих гілок із вкладеннями.

Потім, залежить від того, скільки звільниться місця і як розійдусь — перші в списку на видалення різні листи роботів: розсилки, сповіщення, сюди ж листи різних груп та сервісів. Другі — робоче листування, що втратило актуальність. Не знаю ще точно, що вважати критерієм актуальності. Як з документами, не чіпати нічого за останні 2 роки?

Ну і, звісно, все особисте листування постараюся залишити.


Сюди ж додам очевидне про архіви.

Думаю так: найкраще тим, у кого вистачає достатку зберігати все. Купувати нові вінчестери, дублювати файли по кілька разів, мати розширене сховище в хмарі.

Це як із німим кіно — стрічки, які мали більше копій, ймовірніше дожили до наших днів. Те саме стосується різних змін форматів, носіїв тощо.

Інший екстремум — зберігати лише найістотніше. А інше знищувати. Ресурсів на підтримку архіву тоді потрібно значно менше (регулярно проріджувати все ж доведеться).

Я десь посередині. Більшість моїх різноманітних чернеток за роки від кінця 90-х до вчора це просто мотлох, який я не зберуся викинути. При цьому жодної систематизації текстів немає, ну, правда, за останні роки все більше в цифрі і подоба системи є, але так само вистачає різних сумнівних блокнотів та випадкових аркушів. Щось загубилось за роки (мною та людьми поруч). Дати раду нема як.

Важливим здається збереження фотографій. Їм от цифра геть не йде на користь: ми знімаємо, знімаємо, і потім достатньо невдалого збігу обставин, і можна зразу залишитись без знімків за роки. Тут хороші всі методи: і друк, і певно, хмарні сховища (хоч як людина доінтернетної доби, я не дуже їм довіряю). Однак для мене це поки слова на екрані. А так, як у багатьох, є архів на одному диску, з яким може статись що завгодно коли завгодно. Фото Мерилін Монро з «Уліссом» в руках, думаю, мої нащадки побачать. А від багатьох моїх спогадів не залишиться нічого. Я й не знаю, що саме пропаде, а що ні.

Тому скачую архів скриньки на Gmail перед тим, як її спорожнити.


UPD1: Скачати оцей архів виявилось окремим завданням. Якщо зв’язок обривається, продовжити завантаження не виходить (бо треба автентифікуватися). Після останнього обриву на понад 90% сервіс повідомив, що я вже завантажив архів максимальну кількість разів. Наступна спроба — скористатись Dropbox’ом, для якого такий архів може теж виявитись понад ліміт. Але є надія, що він завантажиться на комп, де я його заберу в іншу папку.

 

100 днів

Вчора я присвятив трохи часу медитації. Всоте поспіль. Все почалося із того, що я десь щось почув, а потім прочитав про headspace.com. Зараз я теж слухаю Енді Паддікомба (натхненник, обличчя і голос Хедспейса), а до цього ще 8 тижнів ішов за методичкою 8-хвилинної медитації Віктора Давініча (і планую ще повернутись до окремих технік). Прогрес я фіксую за допомогою сайту та програми coach.me.

Не знаю, як правильно перекласти слово mindfullness, яким позначається той різновид медитації, яким я послуговуюсь. Це практика зосередження на проживанні поточного моменту (плюс-мінус). Вона секулярна: за цей час я не змінився в цьому плані і не дізнався нічого нового про релігії світу.

Це не спосіб радикально і швидко себе покращити. Також це не спосіб уникнути чи позбавитись думок. Радше навпаки: повільний шлях до пізнання себе, себе-в-світі, до того ж не один і не єдино вірний.

З нашими дітками медитувати в один і той самий час (бажано вранці) складно. Для мене це переважно час обіднього сну. А іноді як уже вийде.

Зараз я медитую по 20 хвилин. Не відволікатись за цей час, звісно, не виходить. Відволікання це частина нашої природи, головне повертатись назад. Часом просто складно висидіти цей період (на початку важко давались 8–10 хвилин), то здається поза незручна, то наче щось чухається, крутить і т.д. Інколи якісь зовнішні обставини перестають бути тлом і відволікають. Але головним чином на манівці ведуть різноманітні думки (в основному всякий шум), потік яких ніколи не припиняється.

Сьогодні був 101 день.

Кеті Хольтен і лісослова

Проект Кеті Хольтен дуже простий і легкий. Вона сполучила літери абетки з силуетами дерев — і на сторінках з’явилися посадки та галяви. Можна читати, а можна просто роздивлятися.

Це як генеративна графіка, сполучення правил та непередбачуваного.

Katie Holten’s tree project is the best example I’ve encountered in recent memory of a simple idea that carries the weight of something much more complex. Holten, an Irish-born visual artist based in New York City, has created an alphabet of trees that she uses to translate text into trees. About Trees, the resultant anthology,…

via Katie Holten on Turning Words and Paragraphs into Whole Forests — Literary Hub

 

p.s. перший раз перепощую щось із Вордпреса ж.

Верстка таблиць

Основну частину вартості книжкової верстки складає обсяг тексту. Сторінки більш-менш однотипні, недарма говорять, що «дизайнер заливає текст».
Я гадаю, що кращий дизайнер, то більше уваги він приділяє верстці до після «заливки» та інших типових процедур.
Таблиці ніколи не «заливають». І оцінюють їх, коли виходить, окремо.
Тому я просто не зміг пройти повз питання та відповідь на сайті graphicdesign.stackexchange.com: чому варто уникати лінійок в таблицях?

Відповідь юзера DA01, яка набрала найбільшу кількість балів, містить анімацію, в якій без зайвих слів усе видно:

Автор відповіді посилається на Едварда Тафті, відомого своїми надзвичайними книжками про візуалізацію інформації. Тафті навіть запроваджує термін chartjunk (графічний мотлох). Не просто запроваджує: графмотлоху присвячено окремий підрозділ його кнжки Visual Display of Quantitative information (Візуальне вираження кількісної інформації). Він пише про те, що внутрішня розмітка графіки складається з багатьох елементів, що не розповідають тому, хто дивиться, нічого нового. Я почав читати розділ і захопився: Тафті справді варто не тільки читати, а й перечитувати. Окрема секція цього підрозділу присвячена сіткам.
Щодо сіток він займає чітку позицію:

Як один з елементів, що знатні найбільше присипляти увагу, сітку зазвичай варто приглушати чи й зовсім приховувати, щоб її наявність була лише імпліцитною, і вона не сперечалася з даними. Чорні лінійки сітки це мотлох. Вони не несуть інформації, замотлошують графіку, і провокують графічну роботу, не пов’язану з інфомацією даних.

Далі у нього ідуть чудові приклади складної графіки. От, скажімо, зразок до:

і після:

Ось посилання на сайт Едварда Тафті де я взяв ці ілюстрації). Також можна зазирнути ще до гілки Project Management Graphics (or Gantt Charts) та zebra tables and lists.

Також про таблиці ідеться у його книжці Envisioning Information (Представлення інформації), в розділі Layering And Separation. На сторінці 53 Тафті цитує Чихольда («Асиметрична типографія»):

Оформлення таблиць, що часто виявляється сумним, з уважною думкою може перетворитися в роботу великої насолоди. Спершу, спробуйте обійтися без лінійок взагалі. Вони повинні використовуватия лише в разі абсолютної необхідності. Вертикальні лінійки потрібні лише тоді, коли простір між колонками настільки вузький, що можливі помилки прочитання без лінійок. Таблиці без вертикальних лінійок мають кращий вигляд; тонкі лінійкі ліпші за широкі.

Ну, якщо вже таке пише Чихольд, на працях якого присягають книжкові дизайнери…

(Взагалі просто чудово, що я натрапив на цю цитату. Українських перекладів Чихольда немає, а в російському виданні «Облик книги» 1980 року я, коли хотів, не зміг знайти такого пасажу).

Що ж до практики, то я звертаюсь до книги InDesign Type: Professional Typography with Adobe® InDesign Ніґеля Френча. Десятий розділ цієї книжки присвячено таблицям і спискам. Він загалом дотримується тих самих принципів. В ілюстраціях простежується «зебра» на тлі для розрізнення рядків чи стопвчиків, лінійками відділяються рядки заголовків і групи значень.

Можливо, не варто прибирати всі лінійки. Лише більшість.

Додаток: один з коментаторів на graphicdesign.stackexchange згадує про стилістичні вимоги APA (American Psychological Association) до таблиць. Ось посилання на гайдлайн, який може буде корисний авторам. Перше питання чекліста: чи таблиця необхідна?

Богдан Ославський. Льонтом. Дороги і люди

Льонтом. Дороги і людиЛьонтом. Дороги і люди by Богдан Ославський

My rating: 4 of 5 stars

 

 

Я подякував. Вдячність, як мені тоді прояснилося, то найліпша форма відмови.

Бувають випадковості чи ні, я радий, що книжка потрапила мені до рук. Я взагалі не любитель подорожньої прози, і песик із хлопчиком на обкладинці не привабив, але коли наші дороги з автором учергове перетнулися, зрозумів, що маю прочитати цю книжку. І правильно зробив!

Від самого початку вона мені сподобалась стишеністю інтонації, тим, що вона про людей — не величних колонізаторів стихії, а малих і нерозумних. Вона взагалі не про відкриття широкого світу, а про віднайдення себе.
Із початку склалося враження, що ліричний герой — це такий гобіт, якого щось висмикнуло подивитися на широкий світ, і він, крокуючи незнаною землею, залишається тим самим гобітом, який недавно сидів у своїй хатинці. Дуже було кумедно, коли всередині книжки я прочитав, як Богдан згадує про книжку Толікна.

Виклад наче простий і невибагливий, без претензій. Але наївним його не назвеш. Це така, ретельно виписана простота — без зайвого, по можливості. Без штучної драми і узагальнень. Складається враження, що автор ані себе не має за бога, ані читача за дурника.

Книжка про одну подорож, яка починається і завершується шкіцами з України, побутовими замальовками без моралі (оця відсутність чітко проартикульованої моралі — це для мене позитивна риса в українських текстах). Богдан Ославський намагається заміть впихнути в історію все-все, що йому в дорозі трапилось, донести до нас те, що йому здалось найважливішим. В центрі — сам автор, який всередині дороги розуміє для себе речі, які раніше здавались неочевидними. Переживає за дружину, яка поруч. Далі люди, з якими вони стикаються, і вже за ними весь той широкий світ. Лиш Ворзель у Богдана постає практично знелюдненим.

Перша історія виглядає цілком класичним спостереженням: автор наче підслухав, піддивився, випадково опинившися поруч і ділиться. Це наче задає рамку до подальшого читання: коротка відстань між голосом автора і читачем, прості сюжети текстуального Картьє-Брессона, аж до замальовки «Поміж двома кордонами», в який час і події перестають відбуватися в лінійному порядку, прощаючись із ілюзією безпосередньості. Цей фрагмент мені найбільше сподобався за конструкцією (може тому. що він один такий у книжці), і водночас у нього найбільш узагальнений фінал (від чого здається несправжнім).

До кінця книжки ані чужі люди не стають ближчими, ані своя душа зрозумілішою. Але трохи більше стає видно ті порожні місця в світі, по яких проходить ніж даоса.

Інші мої відгуки на goodreads

 

P.S. Окремо хочу подякувати Богданові Ославському за зустріч на вінницькому фестивалі Intermezzo, і Насті Євдокимовій, яка її уможливила.